На всіх етапах української державності на її соціально-економічний, політичний розвиток впливали інші держави, переважно сусідні. Так і сьогодні із здобуттям Україною політичної незалежності, впливи інших країн зберігаються. Важко сказати, негативне чи позитивне це явище. Сьогодні світ глобалізований і не можна говорити, що Україна одна така держава. Впливу зовнішніх чинників підлягають і доволі економічно та політично потужні країни, такі як Німеччина, Бразилія, Іспанія тощо. Можливо, можна сказати, що певний “імунітет” в цьому питанні мають найбільші світові країни: США, Росія та Китай. Та й вони не можуть повністю ігнорувати події, що відбуваються навколо, або зовнішню політику держав світу по відношенню до себе. Так і Україна. На сьогодні, тим паче, українська держава є здебільшого не суб’єктом, а об’єктом міжнародних відносин.
Тому визначення основних полюсів впливу на розвиток України їх позицій є, на наш погляд, досить важливим. Даному питанню приділено чимало уваги як в наукових публікаціях, так і в періодичній пресі. Зокрема зазначену проблему досліджують: Б. Парахонський, С. Толстов, О. Палій, Дж. Шерр та інші.
Важливим питанням зовнішньої політики України є визначення взагалі зовнішньополітичних пріоритетів. Тільки в Україні більш чіткіше почали звучати заклики до євроатлантичної інтеграції, країна стала заручником протиборства між двома світовими акторами. З одного боку це НАТО (здебільшого в особі США), з іншого – Росія (яка є противником євроатлантичної інтеграції України).
Особливо гостро це питання постало з обранням Президентом України Віктора Ющенка. Однозначні заяви про євроатлантичну інтеграцію України почали дратувати Росію. Ще більше протиборство між Росією і США щодо питання вступу України до Північноатлантичного альянсу розпочалося в 2008 році.
Спочатку з’явився так званий “лист трьох”, який підписали Президент України – Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр – Юлія Тимошенко та голова Верховної Ради – Арсеній Яценюк. Відомо про лист, до речі, стало від американського сенатора Ричарда Лугара, котрий перебував в січні 2008 року з візитом в Україні. В листі йшлося про готовність України приступити до виконання Плану дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі [1].
Напевно поштовхом до появи листа до Генерального секретаря НАТО за підписами Президента, прем’єра та голови Верховної Ради України слугував “Акт 2007 року про консолідацію свободи в НАТО”, який був прийнятий в березні 2007 року Конгресом Сполучених Штатів Америки [2].
“Конгрес США закликає наших союзників в НАТО працювати з Сполученими Штатами для реалізації тієї ролі, котру НАТО грає в просуванні глобальної безпеки, включаючи продовження підтримки розширенню та прийняттю в члени достойних держав, в особливості за допомогою приєднання Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО, а також через визнання прогресу в просуванні Албанії, Хорватії, Грузії, Македонії та України до виконання вимог та зобов’язань щодо членства в НАТО”, – зазначено в тексті документу [3].
Наступним кроком у просуванні України в НАТО з боку США став візит президента Сполучених Штатів до Києва 1 квітня 2008 року на передодні Бухарестського самміту НАТО, де саме повинно було вирішуватися питання щодо розширення Альянсу. Така підтримка була викликана між іншим тим, що приєднання України до ПДЧ є одним з завдань адміністрації Дж. Буша на другий термін.
Окрім США, надати Україні та Грузії План дій щодо членства на квітневому самміті НАТО просили дев’ять нових членів Альянсу (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія) і Канада. Відповідного листа вони надіслали генсекові НАТО Яапу де Хооп Схефферу в березні 2008 року. На їхню думку, такий крок зміцнив би стабільність і безпеку в Європі [4, 1].
Але з іншого боку, ще за тиждень до цього листа, канцлер Німеччини Ангела Меркель фактично підтримала позицію Росії зі вступу України і Грузії до НАТО. Вона заявила, що членами цієї організації повинні ставати ті країни, в яких Північноатлантичний альянс підтримується не тільки політиками, а й більшістю населення (Україна). Також Меркель вважає, що країнам, у яких є регіональні конфлікти, не місце в НАТО (Грузія) [5,1].
Безумовно, головна ціль згадуваного візиту президента Джорджа Буша до України – демонстрація його підтримки устремлінням України та Грузії приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. До того ж сам Буш цього цілковито не приховував. “Моя зупинка тут повинна бути дуже позитивним сигналом, що я виконую те, про що говорю. Тобто, що я переконаний, що це в інтересах України – стати членом НАТО”, – заявив він [6].
В свою чергу, Віктор Ющенко, повторюючи свого американського колегу, підкреслив, що тільки вступ до НАТО може гарантувати існування “вічної України”. При цьому Ющенко запевнив, що Україна продовжить курс на інтеграцію до НАТО, навіть якщо на самміті в Бухаресті заявка Києва на приєднання до ПДЧ не буде задоволена [7,4].
В той самий день – 1 квітня 2008 року, палата представників конгресу США одноголосно прийняла резолюцію про підтримку якнайшвидшого приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО. В резолюції, зокрема сказано, що “Палата представників вважає, що США повинні проявити лідерство в здійсненні підтримки тому, щоб Грузія та Україна приєдналися до Плану дій щодо членства якомога скоріше” [8, Е 1].
Іспанська газета “El Pais”, ось що писала з даного приводу – “Вимога прийняти Україну до НАТО, що висунули Сполучені Штати, стала черговим холодним душем для європейських країн. Деякі з них вважають його принаймні передчасним. Але ані Україна, ані Росія, ані Європа так і не відповіли на питання: де повинна бути Україна? Як говорить генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер, Європа не буде єдиною, допоки не буде співпадіння “між тим, де знаходяться країни, і тим, де вони хочуть бути”.
Окрім того, що проти приєднання України та Грузії до ПДЧ виступили члени НАТО, проти також була і Росія. Ще у ході візиту Президента В.Ющенка до Москви в лютому 2008 р. президент В.Путін прокоментував можливість розміщення в Україні баз НАТО чи об’єктів ПРО США, зауваживши, що йому важко уявити прикру ситуацію, за якої російська сторона була б змушена перенацілювати свою зброю на об’єкти, розміщені на території “братньої України”. Також вже після самміту міністр закордонних справ Росії С.Лавров в інтерв’ю радіостанції “Эхо Москвы” (8 квітня) заявив, що російська сторона “робитиме все, щоб не допустити прийняття України та Грузії до НАТО” [9,11].
Треба зазначити, що слова російських політиків не розходяться з ділом. Так в “Концепції зовнішньої політики Російської Федерації”, яка була затверджена президентом Д. Медвєдєвим в липні поточного року, крім іншого, зазначено, що “інтеграційні процеси, зокрема в Євро – Атлантичному регіоні, мають часто вибірково-обмежувальний характер”. “Росія зберігає негативне відношення до розширення НАТО, зокрема до планів прийняття в члени альянсу України і Грузії, а також наближенню військової інфраструктури НАТО до російських кордонів в цілому”, – йдеться в Концепції [10].
Не забарилися з відповіддю і Сполучені Штати. Вже 30 липня 2008 року Палата представників конгресу США затвердила резолюцію, в якій висловлена підтримка подальшому розширенню НАТО. “Будь-яке рішення по відношенню до членства в НАТО буде прийматися членами НАТО за допомогою консенсусу, і ні одна країна за межами НАТО не має права голосу або вето стосовно таких рішень”, – зазначено в резолюції [11].
В той же час треба згадати слова колишнього держсекретаря США Герні Кіссінджера. Зокрема, на сторінках газети “The International Herald Tribune” він закликає майбутнього главу Білого дому уважніше ставитися до становлення “нового етапу в російській політиці”, пов’язаного з розмежуванням повноважень між Володимиром Путіним та Дмитром Медведєвим. Треба нагадати, що підчас перших дебатів, які проходили між кандидатами на посаду президента США – республіканцем Джоном Маккейном та демократом Бараком Обамою, обидва висловилися на підтримку євроатлантичної інтеграції України.
Генрі Кіссінджер вказує на російсько-українські суперечності як на одну з перешкод у налагодженні тіснішої стратегічної співпраці між Вашингтоном та Москвою. Американський політик вважає, що в порядку денному між США та Росією “стоять три головні питання – безпека, Іран та стосунки Росії з державами, які раніше були на її орбіті, особливо – з Україною”. Кіссінджер закликає США припинити розширення НАТО на Схід за умови “справжньої незалежності України”. Тобто йдеться про зняття з порядку денного в НАТО надання Києву Плану дій для членства в Північноатлантичному союзі [12].
Підсумовуючи вище наведене, треба сказати, що вказана проблема є досить гострою для України. Вона заслуговує всебічного вивчення та вирішення в майбутньому. Оскільки призводить до суперечностей не тільки на міжнародній арені, а й до внутрішньополітичної напруги.

ЛІТЕРАТУРА
1. http://www.glavred.info/
2. http://utro.ua/articles/2007/04/10/43921.shtml
3. http://news.liga.net/news/N0713558.html
4. Десять країн НАТО просять за нас // Голос України. – 2008. – № 55 (21 березня).
5. Німеччина проти ПДЧ для українців // Голос України. – 2008. – № 47 (12 березня).
6. Европа хоронит украинские планы Буша // Сегодня. – 2008. – 2 апреля.
7. Лобанов О. Буш гонит Украину в НАТО // Итоги недели. – 2008. – № 13 (2-8 апреля).
8. 2000. Приложение “Неделя Украины”. – 2008. – № 14 (4-10 апреля).
9. Толстов С. Українсько-російські суперечності // Зовнішні справи. – 2008. – № 5 (травень).
10. www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml - Концепция внешней политики Российской Федерации.
11. http://www.glavred.info/ - Конгресс США за дальнейшее расширение НАТО.
12. http://www.iht.com/articles/2008/07/01/opinion/edkissinger.php?page=2 – Henry A. Kissinger RUSSIA. Unconventional wisdom.