"ДИПКОРПУС" суспільно-політичний часопис

Політичні партії і вибори

dipcorpus-info — Sat, 08 Dec 2012 03:51:43 GMT

Лаврик Ірина Валеріївна,

Голова Донецького відділення Молодіжного громадського руху "МОДОС"

Актуальність теми дослідження обумовлена виключною важливістю виборчих процесів для повноцінного розвитку громадянського суспільства і політичної системи. Вироблення дієвого виборчого механізму особливо актуальне для країн перехідного типу, до яких сьогодні належить і Україна. а дослідження еволюції виборчих технологій, дасть можливість спрогнозувати подальші шляхи розвитку виборчої та партійної систем.

Важливість ролі політичних партій як основоположних елементів сучасного демократичного врядування важко переоцінити. У нашому сучасному розумінні представницької демократії, систематизованої і визначеної демократичними стандартами, партіям відводиться суттєва роль, а саме: представляти, формулювати, спрямовувати, виражати і узагальнювати ідеї, інтереси і погляди громадян.

Партії є колективною платформою для реалізації основних свобод на об’єднання і вираження поглядів, а також найбільш широко використовуваним інструментом політичної участі. Вони забезпечують інформування і участь виборців, а також слугують сполучною ланкою між законодавчою і виконавчою гілками влади.

На сьогодні суттєвою є проблема не відповідності кількості та розмаїття політичних партій та їх реальної дієвої ефективності, та справедливості отримання депутатських мандатів в результаті всенародного голосування за сучасної виборчої системи в Україні.

Серед авторів-дослідників партійних організацій в Україні доцільно назвати таких науковців, як В. Литвин, А. Романюк, М. Обушний, М. Примуш, Ю. Шведа.

Метою статті є дослідження типів партій з огляду їх ідеологічного розмаїття, участі у виборчому процесі та впливу на думку виборців.

Об’єктом аналізу виступають політичні партії в Україні та їх участь у виборах. Предметом є дослідження розвитку політичних партій та їх участі у виборчих процесах.

Поняття «політична партія» виникло лише в XIX ст. разом із формуванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичного партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, визначений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об’єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але неполітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні Інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяльності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні був прийнятий окремий закон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах законом забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

В умовах сучасних демократій вибори — це стрижневий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вони служать також найважливішим каналом представлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори передбачають право участі в них кожного громадянина. Для багатьох, а в деяких країнах – і для більшості громадян, вони є єдиною формою їхньої реальної участі в політиці. Вони дають змогу здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати чи змінювати парламенти й уряди, забезпечувати їхню відповідальність перед народом, змінювати політичний курс тощо.

Участь політичних партій у виборах – одна з головних політичних функцій партій, яка націлює їх на досягнення головної мети – завоювання влади.

Згідно закону «Про вибори народних депутатів» передбачено, що вибори до парламенту у 2012 році проводитимуться за змішаною системою. Розробники змішаних виборчих систем намагалися поєднати позитивні атрибути як мажоритарної, так і пропорційної систем. В змішаній системі співіснують дві виборчі моделі, які використовують різні формули, та працюють паралельно одна одній. Одна з них – це мажоритарна система, а інша – це пропорційна система.

Дана система передбачає, що 50% депутатів обираються за системи відносної більшості в регіональних округах. Виборець віддає свій голос за одного кандидата, обраним вважається той, хто набрав просту більшість голосів. Інші 50 % депутатів обираються за пропорційною системою за закритими регіональними партійними списками.

Регіональні партійні списки надають наступні переваги: представництво у Верховній Раді усіх регіонів України; кандидат є представником як окремого регіону, так і політичної партії, що збільшує його відповідальність та встановлює зв'язок між депутатом та виборцем [1]. Змішана система розширює права виборця, який може проголосувати і за партію, і за конкретного кандидата. Таким чином обираються Державна Дума Росії, Бундестаг ФРН, Верховна Рада в Україні.

Виборчий процес чергових виборів розпочинається за 90 днів до дня голосування і закінчується через 15 днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів.

Участь у виборах беруть тільки політичні партії, а участь блоків політичних партій не передбачена.

Крім того, законом визначено, що суб’єктами подання кандидатур до складу окружних виборчих комісій є політична партія, депутатська фракція, яка зареєстрована в апараті ВР поточного скликання та всі політичні партії – суб’єкти виборчого процесу.

Кандидат в народні депутати може висуватися як за списком політичної партії, так і одночасно в одномандатному окрузі.

Обраною до Верховної Ради вважається політична партія, що отримала мінімум 5% голосів виборців (що суттєво обмежує можливість невеликих партій потрапити до Верховної Ради й тим самим знижує ймовірність оновлення складу Верховної Ради;) і кандидат за мажоритарним округом, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Зокрема, партія, що висунула список кандидатів у депутати, вносить у безготівковому порядку на спеціальний рахунок ЦВК грошову заставу в розмірі 2 тис. мінімальних заробітних плат; партія, що висунула кандидата за мажоритарним округом, або кандидат-самовисуванець вносить таку заставу в розмірі 12 мінімальних зарплат.

Для реєстрації виборчого списку кандидатів від партії необхідно виконати кілька вимог, а саме:

I. Такий список мають право подавати лише партії, які зареєстровані Міністерством юстиції України. Політична партія може висунути лише один список кандидатів у депутати. До списків можуть бути включені як члени партії, так і позапартійні особи. Одна і та ж особа не може бути включена до різних списків.

II. Цей список не може перевищувати половини складу парламенту, тобто не може містити більше ніж 225 осіб. До цих списків додається витяг з протоколу вищого представницького керівного органу політичної партії про затвердження цього списку.

III. У Центральній виборчій комісії партія отримує підписні листи встановленого зразка для збирання підписів виборців на підтримку свого списку. Треба зібрати підписи не менше як 200 тисяч виборців, у тому числі не менше ніж по 10 тис. підписів у 14 областях.

Після збору підписів у встановлений законом строк (його розміри залежно від обставин можуть коливатися від 70 до 50 днів) партія подає у Центральну виборчу комісію (Центрвиборчком) необхідні документи для реєстрації, а саме:

1. Заяву з проханням зареєструвати список.

2. Сам список кандидатів від партії.

3. Біографічні відомості про кандидатів.

4. Заяву кандидатів про згоду балотуватися за цим списком.

5. Передвиборну програму партії.

6. Декларацію про доходи кожного кандидата за попередній рік.

7. Заповнені підписні листи на свою підтримку.

8. Документ про внесення грошової застави у розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

9. Копію статуту політичної партії [2].

Як ми бачимо, до реєстрації виборчого списку партії висуваються досить високі вимоги.

Після реєстрації списку кандидатів у Центрвиборчкомі партія може розпочинати агітаційну кампанію, яка за день до виборів припиняється для того, щоб виборці мали можливість спокійно обдумати і вирішити, за кого вони проголосують.

Закон встановлює таку процедуру пропорційного розподілу депутатських місць між партіями [3]:

1. Обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів, яка дає право на отримання 1 депутатського мандата, за формулою: кількість голосів виборців, поданих за списками, що подолали 5% бар’єр, ділиться на 225 місць у парламенті. Дробові залишки відкидаються.

2. Потім кількість голосів, поданих за кожну з цих партій і блоків, ділиться на виборчу квоту.

3. Розподіл нерозподілених мандатів здійснюється за наступної процедури: складається перелік партій в послідовності зменшення дробового залишку. Потім перша у списку партія отримує перший нерозподілений мандат, друга – другий і так до тих пір, поки всі залишки мандатів не будуть розподілені.

Важливою складовою виборчого процесу виступає передвиборна агітація - здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у депутати або партію - суб'єкта виборчого процессу. У законі Україні «Про вибори народних депутатів» передбачені наступні форми і засоби агітації [4]: проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями; проведення публічних дебатів, дискусій, "круглих столів", прес-конференцій; оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень; розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації; розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на носіях зовнішньої реклами; проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів за підтримки партії - суб'єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати, а також оприлюднення інформації про таку підтримку і т. д.

Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем голосування.

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Партія регіонів, ВО "Батьківщина", Народний Союз "Наша Україна", Комуністична партія України, Комуністична партія України, Партія «Удар» Віталія Кличка, «Сильна Україна», «Фронт Змін», ВО «Свобода». Протягом часу втратили своє значення Народно-демократична партія, Партія зелених, обидва Рухи.

Особливостями більшості українських політичних партій є те, що вони нечисленні, мало користуються широкою підтримкою населення і не справляють відчутного впливу на політику держави. Більшість із них виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Багато з політичних об'єднань обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників.

Причина неефективності партійних організацій полягає в тому, що вони являють собою поєднання сили та слабкості. Їх може підтримувати значна частина електорату на загальнонаціональному рівні, однак вони не є достатньо організаційно впорядкованими (наприклад, Народний Рух України), або ж навпаки, можуть бути оптимально організаційно впорядкованими, однак сповідують ідеї, що підтримуються лише невеликою електоральною групою (наприклад, Конгрес українських націоналістів, КПУ).

Проблема політичних партій у здобутті електоральної підтримки в умовах субституювання партійного поля полягає в тому, що квазіпартійні організації на місцевому рівні матимуть більшу підтримку, оскільки вони зацікавлені насамперед у розвитку регіону, який вони представляють, а отже намагаються впливати саме на локальні процеси. Однак, не дивлячись на регіональну підтримку, що базується на обміні за принципом «блага-голоси», у загальнонаціональному масштабі такі квазіпартійні об’єднання не здатні до вироблення та реалізації політичного курсу, що був би привабливим на всеукраїнському електоральному ринку [5]. Тобто регіональна підтримка партійних субститутів стимулює диференціацію електорату за принципом підтримки вирішення локальних, а не загальнодержавних проблем.

Складність у досягненні успіху політичними партіями полягає в тому, що імовірність, що за них проголосує значна частина електорату, залежить від того, чи були вони успішні протягом останнього електорального циклу у вирішенні актуальних для держави та суспільства питань, тоді як партійні субститути отримують голоси виборців через відсутність інших варіантів голосування.

Проаналізуємо динаміку участі українських партій в парламентських виборах у 2002, 2006 та 2007 роках. За даними Українського незалежного центру політологічних досліджень на момент дослідження нараховувалось 191 партія. На протязі 2002 – 2007 років жодного разу не брали участь у парламентських виборах 74 партії. У 2002 році участь у виборах прийняли 83 партії: самостійно – 22; у складі блоку – 41; по мажоритарній системі – 20. У 2006 році у виборчих перегонах взяли участь 80 різних політичних сил і з них: самостійно – 28 і блоками – 52. А вже в 2007 році до виборів долучилися лише 44 партій: 10 – самостійно і 34 в блоках.

При цьому на протязі цього періоду тричі брали участь у виборах 28 партій, з них самостійно лише Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Комуністична партія України і блоково, а блоково 14. Найбільші з них: ВО «Батьківщина», Українська Народна Партія, Народний Рух України, Партія Християнсько-демократичний союз та ін. Двічі взяли участі у виборчих перегонах 36 партій і лише один раз прийняли участь у виборах 51 партія.

В Україні переважають егалітарні настрої і популістські програми „всеосяжних партій". В Україні ідеологічну належність можна визначити таким чином: „Народний союз „Наша Україна" – ліберальна, Партія регіонів – лівоцентрична, ВО „Батьківщина" – соціал-демократизм. Найбільш декларативними є політичні програми „молодих" партій, „Сильної України" та „Фронту змін", їхні програмні документи виконують насамперед функції політичного позиціонування і мобілізації суспільної підтримки. Поміж „старих партій" найбільшим рівнем декларативності вирізняються програми „Народної партії" та ВО „Батьківщина". Поміж програм релевантних партій та партій, що демонструють зростання інституційне, найбільш ідеологічно й ціннісно - змістовними виявляються програми „Комуністичної партії України", та сил національно - демократичного спрямування – «Свободи», «За Україну».

Водночас, варто зазначити, що успішну трансформацію у „всеосяжну" політичну партію може здійснити насамперед партія влади, якою на сьогоднішній день є Партія регіонів. Після президентських виборів 2010 року ця політична сила володіє 80% посад у системі місцевої виконавчої влади, більшістю у порівнянні з іншими політичними силами в системі органів місцевого самоврядування.

Аналіз ідеологічних характеристик партій дає підстави оцінити тип партійної системи в Україні як систему поміркованого плюралізму, в якій переважають політичні партії слабкої ідеологічної артикуляції, однак присутніми є політичні партії сильної артикуляції й значною є ідеологічна дистанція між ними. Природа „всеосяжних" партій як результат еволюційного розвитку політичних суб'єктів, що характеризується перенесенням ідеології на другий план і виражається у загальнопартійних популістських гаслах, але натомість на перше місце виходить постать лідера. У політичній практиці „всеосяжні" партії або легітимізують підтримку влади, або – опозиційну політичну діяльність [6]. „Всеосяжні" партії намагаються самотужки здобути максимальну електоральну підтримку і монополізувати політичну владу.

Якщо розглянути настрої електорату щодо парламентських виборів 2012 року, то варто звернутися до дослідження фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» у період із 22 листопада – 6 грудня 2011 року [7].

Методом інтерв’ю опитано 2012 респондентів за вибіркою, що репрезентує доросле населення України віком від 18 років за такими показниками, як стать, вік, рівень освіти, регіон та тип проживання. Статистична похибка вибірки не перевищує 2,2%.

Участь у парламентських виборах 2012 року збираються взяти 72% громадян України (36% – «обов’язково», ще 36% – «скоріше за все»).

Якби вибори до Верховної Ради відбувалися наступної неділі, 5%-ий бар’єр здолали б 5 політичних сил (відсотки дані до тих, хто збирається взяти участь у виборах): Партія «Батьківщина» (18,8%), Партія регіонів (17,8%), Партія «Фронт змін» (11,4%), Комуністична партія України (8,4%), Партія «УДАР» (5,8%). Не визначилися з вибором 15,7%.

У порівнянні з березнем 2011 року зросли виборчі рейтинги партії «Батьківщина» (на 2,7%), партії «Фронт змін» (на 6,1%), Комуністичної партії України (на 4,4%), Партії «УДАР» (на 2,8 %), дещо знизився рейтинг Партії регіонів (на 5%) [7]. Таким чином бачимо, що рейтинг правлячої партії «Партії регіонів» починає знижуватися. Хоча на думку багатьох експертів саме завдяки затвердженню у прийнятому законі «Про вибори народних депутатів» змішаної системи виборів до парламенту «регіоналам» вдасться утримати кермо управління державою в своїх руках.

Висновки. Таким чином, політичним партіям в суспільстві відведена роль представлення, формулювання, спрямовування, вираження і узагальнення ідей, інтересів і поглядів громадян.

Сьогодні вибори — це стрижневий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Участь політичних партій у виборах – одна з головних політичних функцій партій, яка націлює їх на досягнення головної мети – завоювання влади.

Аналіз ідеологічних характеристик партій дає підстави оцінити тип партійної системи в Україні як систему поміркованого плюралізму, в якій переважають політичні партії слабкої ідеологічної артикуляції, однак присутніми є політичні партії сильної артикуляції й значною є ідеологічна дистанція між ними. Причому, як свідчать дані соціологів, в українському суспільстві переважають егалітаристські та патерналістські ціннісні орієнтири, що становлять собою підґрунтя для розвитку соціального популізму та корпоративізму. Найбільші шанси трансформуватися сьогодні у „всеосяжну" партію має Партія регіонів. Після президентських виборів 2010 року ця політична сила володіє 80% посад у системі місцевої виконавчої влади, більшістю у порівнянні з іншими політичними силами в системі органів місцевого самоврядування. Такий хід подій може поставити під питання успіх усіх демократичних перетворень в Україні за роки незалежності.

Список використаних джерел:

1. Електоральні системи: показники ефективності та варіанти для України. Аналітична записка / Електронний ресурс – Режим доступу: http://kh.niss.gov.ua/articles/433/.

2. Денис Ковриженко, Визначення поняття «політична партія» // Часопис ПАРЛАМЕНТ, № 2, 2010 р. – с. 88.

3. М. Рагозін, Вчимося демократії. Уроки громадянської освіти. – Донецьк, Видавництво «Донбас», 2000. - 150 с.

4. Закон України «Про вибори народних депутатів України» / Електронний ресурс – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4061-17/

5. Особливості функціонування українських політичних партій як акторів українського політичного ринку. Аналітична записка. Електронний ресурс – Режим доступу: http://kh.niss.gov.ua/articles/421/.

6. Сисарєв О. В. Ідеологічні основи політичних партій в Україні, перспективи розвитку партійної системи. // Збірка матеріалів доповідей науково-практичної Інтернет-конференції «Соціум. Наука. Культура»: Політологія / Електронний ресурс – Режим доступу: http://intkonf.org/sisarev-ov-ideologichni-osnovi-politichnih-partiy-v-ukrayini-perspektivi-rozvitku-partiynoyi-sistemi/

7. Вибори 2012: як і кого будуть обирати українці. // Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.rate1.com.ua/ua/politika/2098/

Стокгольмський синдром українського студентства

dipcorpus-info — Sat, 08 Dec 2012 03:08:55 GMT

БОЙКО Злата Олександрівна,

експерт Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"

Подорожі, знайомства з новими людьми покликані розширювати кругозір людини. Але дійсно зрозуміти, відчути іншу країну можна тільки за допомогою людей, а не природи та архітектури.

Мій листопадовий тиждень у Швеції став можливим завдяки Інституту Швеції (державній установі, що розповсюджує знання про Швецію закордоном), який за фінансування Міністерства закордонних справ проводив семінар для шістьох студентів з України та чотирьох із Білорусі, присвячений діяльності їх студентських рад, активів, профспілок.

Програма зустрічей зі студентськими лідерами університетів Стокгольма, Мальмо, Лунда, а також громадськими організаціями, які захищають права студентів у Швеції, була настільки інтенсивною, що практично не залишила часу для знайомства із самою країною.

Ми слухали, ставили запитання, слухали, слухали ... і думали про те, наскільки в різних соціальних реальностях ми живемо. Почнемо з того, що серед випускників загальноосвітніх шкіл Швеції, всього близько 40% воліють отримати вищу освіту, зате серед випускників тамтешніх «вишів» за фахом працюють 92%. У той час як в нашій країні ситуація діаметрально протилежна.

Кожен студент навчається з усвідомленням того, що він відповідальний за те, які знання отримає, а значить, зобов'язаний впливати на процес навчання, і це при тому, що вища освіта в країні безкоштовнеа. «Освіта змінює тебе - зміни свою освіту» - девіз багатьох студентських організації, і вся їх діяльність спрямована на те, щоб зауваження пересічного студента з приводу методу викладання конкретного фахівця, освітньої програми по окремому курсу були почуті адміністрацією. Якщо студент відчуває до себе негативне ставлення викладача, якщо запрошення на іспит прийшло не вчасно, якщо викладач спізнився, якщо йому просто здається, що його права чимось або кимось порушені, на його захист одразу ж піднімаються студентські активи, організації загальнонаціонального рівня, які не дадуть цьому викладачеві спокійно жити. Більш того, величезний пласт роботи студентських лідерів спрямований на внесення своїх поправок, коректив і пропозицій до всіх законів, що мають відношення до вищої освіти та приймаються шведським парламентом. Цим безпосередньо займається організація загальнодержавного рівня - Шведський студентський союз (SFS), квоту в якій має кожен ВНЗ. Якщо ж всі ці студентські організації не справляються, то Агентство з вищої освіти бере задачу по лобіюванню інтересів студентів, з контролю над адміністрацією ВНЗ на себе. Хоча в більшості випадків це не є необхідністю, адже держава сама санкціонує і підтримує всі ці інститути, оскільки безпосередньо зацікавлена в тому, щоб студенти говорили про свої проблеми і інтереси та контролювали державні органи.

Було складно навіть уявити таку картину в наших реаліях. Складно уявити наш уряд, який реально, а не декларативно, прислухається до думки тих, кому зобов'язаний своїми посадами. Складно зрозуміти, як це, коли ти не сліпо сприймаєш, що говорить викладач, а висловлюєш свою думку. Складно повірити, що люди, які абсолютно такі ж, як і ми, думають інакше, сприймають світ інакше, живуть інакше. Чому вони більше заслуговують на комфорт, на повагу ніж ми?

Нас запросили туди, щоб ми поділилися досвідом, як працюють і живуть студенти в Україні. А в результаті ми більше говорили про проблеми і бажання, ніж про реальні досягнення. Але є один момент, якому у нашої людини варто повчитися.

Студентські ради Швеції працюють, маючи:

- достатнє фінансування: дотації держави, ВНЗ та внески членів (в середньому, близько 50% студентів є членами студентської ради, а членський збір не перевищує 100 грн. на семестр, проте в університеті навчається від 20 до 40 тисяч чоловік );

- необхідні умови (окремі багатоповерхові будівлі, де можна не тільки спілкуватися, їсти і відпочивати, але й проводити збори і вечірки);

- студентські активісти мають безпосередню мотивацію у вигляді заробітної плати, яка дозволяє брати академічну відпустку і повністю віддаватися роботі.

Однак наші студентські лідери працюють не менше, а можливо навіть більше, маючи при цьому більше перешкод, ніж підтримки, роблячи це абсолютно безкоштовно, а іноді і вкладаючи свої особисті гроші.

В описі роботи своїх організацій шведи жодного разу не використали такі знайомі кожному українському «громадських працівників» слова «ентузіазм», «власна ініціатива». Ситуація різниться від ВНЗ до ВНЗ, від деканату до деканату, але я не впевнена, що швед здатний працювати тільки за «спасибі» або тому, що йому це просто подобається.

Як застосувати шведський досвід у нас? Чи можливо це взагалі? Та й чи готові до цього наші студенти? На ці питання у мене поки немає відповіді. Мені здається, що в даному випадку зміни можливі тільки згори, тільки тоді, коли зміниться система освіти в країні, коли ми ближче підійдемо до розуміння того, що називають популярним, але не всім зрозумілим словом «демократія», студенти зможуть відчувати себе інакше, зможуть брати відповідальність за своє життя і освіту на себе.

КОНЦЕПЦІЯ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ ООН ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ ВЕЛИКИХ ДЕРЖАВ В КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВОЇ ОПЕРАЦІЇ «СОЮЗНИЙ

dipcorpus-info — Tue, 04 Dec 2012 20:09:39 GMT

КУХАЛЕЙШВІЛІ Георгій Романович,

легат Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"

УДК 327.7:341.123(043)

КОНЦЕПЦІЯ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ ООН ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ ВЕЛИКИХ ДЕРЖАВ В КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВОЇ ОПЕРАЦІЇ «СОЮЗНИЙ ЗАХИСНИК»

В сучасних умовах глобалізації, інформаційного суспільства, економічної взаємозалежності з’явилися нові загрози до глобальної безпеки. Раніш актуальна загроза зіткнення двох військово-політичних блоків, ядерної війни змінилася на нові потенційні загрози (міжнародний тероризм, транснаціональна злочинності, наркотрафік, нелегальної торгівлі зброя). Але особливо негативним явищем стало поширення внутрішньодержавних конфліктів, які призводять до виникнення на території ряду держав осередків екстремізму, тероризму, транснаціональної злочинності (Сомалі, Колумбія, Афганістан). Тому, в умовах пост-біполярності в рамках ООН, відповідної за підтримку миру та безпеки, виникла необхідність пошуку нових засобів для реагування на сучасні виклики та загрози.

Одним з подібних засобів стала адаптація до сучасних умов глобалізації концепції превентивної дипломатії ООН. Розроблена ще в 60-ті рр. 20 ст., в умовах біполярності, генсеком ООН Д. Хамершельдом, дана концепція не відповідала новим загрозам, зводилася до недопущення переносу локальних конфліктів в глобальне протистояння двох військово-політичних блоків, завдяки проведенню «операцій підтримання миру» в конфліктогенних зонах третіх держав [8]. Генсеки ООН Б. Бутрос-Галі, К. Ананом, дали нову інтерпретацію превентивній дипломатії як дій спрямованих на попередження виникнення суперечок між сторонами, недопущення переростання існуючих суперечок між ними в конфлікти та обмеження обсягів конфлікту після його виникнення [8]. Вони розширили сферу її застосування на внутрішньодержавні релігійні, етнічні конфлікти, глобальні проблеми.

Ідеї генсеків ООН були зведені в оновлену концепцію превентивної дипломатії, основою якої стали чотири елементи - «встановлення довіри» (стримування та врегулювання конфлікту, загроз, суперечок дипломатичними методами переговорів, посередництва, обміну інформацією), «далеке виявлення» (пошук необхідної інформації для виявлення конфлікту в латентній фазі, його вирішення), «превентивне розгортання» (розміщення військових контингентів під егідою ООН, створення демілітаризованих зон на конкретній території), «примус до миру» (форма військового втручання, для примусу учасників конфлікту погодитися на відновлення миру) [7]. Також концепція превентивної дипломатії ООН має колективний характер, і тому її застосування потребує згоди усіх членів Радбезу ООН, активної участі держав-членів ООН в рамках миротворчих контингентів, відповідних місій.

Паралельно з розвитком та еволюцією концепції превентивної дипломатії ООН, відбувалося формування міжнародно-правової бази, яка створює правові підстави до її застосування. Так в статтях 41, 42 глави 7 Уставу ООН вказується можливість попередження чи проведення примусових мір мирного або військового характеру для попередження або ліквідації загрози до міжнародного миру та безпеки, що можна порівняти з невійськовими та військовими елементами концепції превентивної дипломатії ООН [6]. За ст. 41 прописується можливість застосування мір не пов’язаних з військовою силою, що забезпечує юридичну легітимність невійськової складової превентивної дипломатії. Також юридична легітимність військової складової концепції превентивної дипломатії ООН вказується в ст. 42, де ведеться про можливість застосовувати сухопутних, повітряних та морських сил, що передбачає «превентивне розгортання», «примус до миру». Важливі резолюції РБ ООН, які легалізують застосування превентивної дипломатії в конкретному випадку (на приклад резолюція РБ ООН № 1186 від 21 липня 1998 року («превентивне розгортання» в Македонії), № 1973 від 17 березня 2011 року («примус до миру» проти військ Кадаффі в Лівії)) [5], [10].

В нових геополітичних умовах застосування превентивної дипломатії ООН було ефективним в ході внутрішньодержавного конфлікту на території Македонії в 1998 році, як потенційної загрози виникнення нового інтернаціоналізованого конфлікту на Балканах, яку було попереджено завдяки розміщення миротворчого контингенту ООН («превентивне розгортання сил»). Можна побачити, що концепція превентивної дипломатії, стала одним з інструментів миротворництва ООН, попередження конфліктів.

Але на наш погляд, концепція превентивної дипломатії ООН може не лише обмежуватися сферою миротворництва. По-перше, членами Радбезу ООН, є великі держави, які мають масштабні геополітичні інтереси для яких національні інтереси мають перевагу над глобальними. По-друге, наявність в концепції військових елементів дає їм змогу застосовувати її для реалізації геополітичних цілей. По-третє, наявність будь-якої нестабільності в сфері інтересів членів Радбезу, трактується як потенційна загрозу до безпеки, для легалізації застосування превентивної дипломатії ООН. Також колективний характер застосування превентивної дипломатії створює можливість до реалізації групових інтересів, цілей великих держав, завдяки спільному застосуванню превентивної дипломатії на території конкретної держави.

Слід відзначити, що застосування превентивної дипломатії ООН поза сферою миротворництва, відобразилося в ході військової операції «Союзний захисник» (19 березня 2011 – наш час) на території Лівії, оскільки колективні геополітичні цілі були характерні для США, держав ЄС, були підкріплені резолюціями РБ ООН № 1970 (без польотних зон над Лівією), № 1973 (легалізація застосування повітряних бомбардувань), окрім РФ, КНР, які відмовилися від голосування [9], [10]. По-перше, великі держави переслідували економічні цілі пов’язані з їх енергетичною безпекою, оскільки США, держави ЄС є енергозалежними, а запаси нафти Лівії налічують 29,5 млрд. барелів (1,748 465 трлн. $), а в сутки добич нафти складає 1,4 млрд. барелів (82,978 млрд. $) [11]. США були зацікавлені відновити діяльність ТНК, які були виведені після організації спецслужбами Лівії теракту 5 квітня 1986 року на території Західного Берлину, внаслідок якого загинули американські військові. Для держав ЄС була невигідною відмова М. Каддафі у приватизації Національної нафтової корпорації, його рішення щодо скорочення долі західних нафтових ТНК до 20 %, особливо Total (Франція), Eni (Італія), коли в останні часи доля доходила навіть до 52 % [4]. Режим М. Каддафі забезпечив значну економічну присутність ТНК КНР, РФ, економічне посилення яких було не вигідно ні для США ні для ЄС, що призвело до об’єднання зусиль проти економічних конкурентів. По-друге, США та ЄС переслідували військово-політичну ціль заміни режиму М. Каддафі на лояльну владу здатну задовольнити їх економічні інтереси. Зручним приводом для застосування превентивної дипломатії став конфлікт між повстанцями ПНР та режимом М. Кадаффі, який почався з демонстрацій в м. Бенгазі 15 лютого 2011 року під впливом подій т. з. «арабської весни», з вимогою відставки М. Кадаффі, які переросли у збройне протистояння після застосування військової сили урядом.

Таким чином США та держави ЄС в рамках НАТО, маючи правову підставу за резолюцією РБ ООН № 1973, застосували превентивну дипломатію ООН у вигляді її елементу «примус до миру», що відобразилося у проведенні авіа бомбуваннь опорних пунктів військ М. Кадаффі, які при підтримці повстанців ПНР були витиснуті з м. Брега, Місурати, аз-Завії, Злитену, Тріполі, Сирту протягом серпня-жовтня 2011 року [11].

Слід відзначити, що в ході застосування превентивної дипломатії ООН в Лівії, великим державам вдалося реалізувати усі спільні геополітичні цілі. Вони реалізували військово-політичну ціль, скинувши режим М. Каддафі, свідченням чого було його вбивство в Сирті 20 жовтня 2011 року, перехід контролю за територією Лівії до ПНР, визнання ПНР в березні-вересні 2011 року як легітимної влади Лівії 93 державами світу. Щодо економічних цілей, то більшість вигід отримали США, які в ході переговорів з ПНР 29 серпня 2011 року добилися відновлення діяльності власних нафтових ТНК ConocoPhillips, Marathon Oil, Amerada Hess (по 16 % концесій) на території Лівії в обмін за 1,83 млрд. $, а ТНК Amerada Hess спільно з Національною нафтовою корпорацією контролює 59 % концесій на добичу нафти (контроль за 61,5 % нафти) [1]. Щодо до держав ЄС, тони вони змогли отримати 38,5% концесій в Лівії [1]. Також вдалося витиснули присутність 75 ТНК КНР, РФ з Лівії, оскільки перші внаслідок військових дій звернули діяльність, втративши 20 млрд. $, а другі маючи контракти на 3-5 млрд. $, вже втратили до 15 млн. $, враховуючи неможливість проводити добичу нафти у власних концесіях [2], [3]. Також дані цілі відповідають витратам, оскільки незважаючи на витрачені 8 млрд. $, враховуючи кількість запасів нафти Лівії (29,5 млрд. барелів), щоденний прибуток західних ТНК може скласти (1,4 млн. барелів) 82, 978 млн. $, щорічний – більш ніж 5 млрд. $, а загальна доля нафти оцінюється на 1,075 305 трлн. $.

Таким чином можна побачити, що окрім засобу миротворництва концепція превентивної дипломатії ООН може виступати досить ефективним інструментом реалізації спільних геополітичних цілей великих держав, свідченням чого є її застосування в ході військової операції «Союзний захисник». Це також є свідченням того, що превентивна дипломатія є інструментом поширення геополітичного впливу великих держав.

Література:

1. Американские компании возвращаются к нефтедобыче в Ливии [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.middle-east.ru/mass-media/?id=208 – Название с экрана

2. Журавлева Н. Бизнес-интересы России в Ливии / Н. Журавлева [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.vz.ru/economy/ – Название с экрана

3. Китайские компании потеряли в Ливии порядка $20 млрд [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://afn.by/news/i/151675 – Название с экрана

4. От Каддафи ждали приватизации национальной нефтяной корпорации [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.ria-arbitr.ru/news.htm?id=37305 – Название с экрана

5. Резолюция СБ ООН № 1138, 21 июля 1998 года [Электронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1998/res1186.htm – Название с экрана

6. Устав Организации Объединённых Наций [Электронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/charter/index.shtml – Название с экрана

7. Bertrand G., Ramcharan G. Preventive Diplomacy at the UN / G. Bertrand, G. Ramcharan [Electronic resource]. – Mode of access : http://iupressonline.iupress.org/ . – Title from the screen

8. Djibom J. An analysis of Hammarskjold's theory of preventive diplomacy / J. Djibom [Electronic resource]. – Mode of access : http://www.peaceopstraining.org/ – Title from the screen

9. Resolution 1970, 26 February 2011 [Electronic resource]. – Mode of access : http://daccessddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/24N.pdf?OpenElement – Title from the screen

10. Resolution 1973, 17 March 2011 [Electronic resource]. – Mode of access : http://daccessddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N16839.pdf?OpenElement – Title from the screen

11. Strong М. Summary of the American and International Press on the Libyan Revolution / M. Strong [Electronic resource]. – Mode of access : http://tripolipost.com/ – Title from the screen

Питання доступу до процесу прийняття владних рішень громадськості - актуальне! Зокрема, в Маріуполі

dipcorpus-info — Mon, 22 Oct 2012 15:35:39 GMT

Яна Вертеба (тренерка проекту, випускниця Програми стажування молоді у Верховній Раді України 2011-2012 рр.)
20 жовтня 2012 року у Маріуполі відбувся семінар-тренінг "Доступ громадськості до прийняття рішень”. Цей тренінг продовжив прекрасну традицію громадсько-політичного просвітництва активу марупольської громади, започатковану семінарами Програми сприяння парламенту України-ІІ "Доступ громадськості до законотворчого процесу” у 2009 та 2010 роках, які несли маріупольцям відомості про призначення Верховної Ради та процесів лобіювання народних інтересів в парламенті.

Напередодні парламентських виборів доступ до інформації про роботу Верховної Ради, про форми співпраці з народними обранцями, про контрольні функції парламенту, про джерела відомостей про результати діяльності парламентарів - надзвичайно важливий для ефективної взаємодії громадян України зі своїми обранцями.

Водночас, самим народним депутатам важливо, аби свідомі діячі громадського суспільства доносили свої ініціативи, спрямовані на покращеня законодавства задля позитивних змін суспільства. Про цьому, для дійсно ефективної співпраці, представники громадянського суспільства мають усвідомлювати, чим насправді займається Верховна Рада, який механізм цієї діяльності, як грамотно формулювати свої пропозиції. Також слід розуміти, що процес від ініціативи до результату може бути тривалим з цілком об’єктвних причин; водночас, і в цьому випадку багато залежить від ініціативної групи, котра може застосовувати різноманітні легальні засоби впливу для прискорення розгляду та розв’язання своїх питань.

Зрозуміло, що в школі такого не навчають, під час мітингів, зустрічей з кандидатами, або з політичних ток-шоу про таке не дізнаєшся. Далеко не завжди серед місцевого громадського активу знайдеться фаховий політолог чи юрист (вони здебільшого, нажаль, використовують свої знання або для обходу законів, або для пристосуванства до обставин). І тут на допомогу простим соціально небайдужим українцям приходять цікаві та корисні семінари від Програми сприяння парламенту. Їх головний позитив – за кілька годин начання людина отримує та легко засвоює відомості про Верховну Раду: від повноважень до тонкощів Регламенту та розгляду законопроектів, навіть, маючи практично нульові уявлення про неї. Другим важливим елементом участі у тренінгу є компонент, спрямований на групування громади навколо спільних проблем, які визначаються, формулюються, намічаються можливі шляхи розв’язання. Третьою значущою ознакою можна вважати ознайомлення учасників з логікою роботи державних структур та образом мислення представників органів влади, що дозволяє в майбутньому вибудовувати конструктивну та плідну взаємодію влади та громади, що ґрунтується на розумінні політики як науки та мистецтва державотворення, а не брудних інтриг чи банальної боротьби за владу.

Під час третього маріупольського семінару програма була спланована таким чином: після визначення принципів роботи та з’ясування очікувань учасників від заходу мова зайшла про фактори та чинники, що стають на перешкоді доступу громадян до прийняття рішень на регіональному та центральному рівнях.

Згодом учасників посвятили у всі подробиці законотворчого процесу. Завдяки ретельно підібраним інструментам та схемам достатньо складні та заплутані регламентні норми перетворилися на чіткі та зрозумілі кожному схеми - етапи ініціювання та розробки законопроектів, консультації, розгляд у парламентському Комітеті відповідно до предметів відання, розгляд на сесії, процедури доопрацювання та внесення пропозицій, ухвалення, підписання та набуття чинності віднині не спантеличать кмітливих громадян, які знатимуть, і як правильно скласти проект Закону, і як та коли реагувати в разі, якщо якийсь з наявних законопроектів викликає їх суттєві зауваження.

Відтак учасники перейшли до знайомства з контрольними функціями Парламенту, які нерідко стають єдиною чи останньої надією для громадян, аби пробити бюрократичні перепони чи байдужість можновладців різних рівнів до певних проблемних питань.

Аби закріпити впевненість у своїх силах та про стимулювати бажання застосувати набуті знання у реальному житті, учасників семінару ознайомили з конкретними механізмами участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики.

Важливим сегментом семінару стало практичне ознайомлення учасників з джерелами офіційної інформації про діяльність органів державної влади, що супроводжувалося майстер-класом з навігації інтернет-сайтами.

Варто зазначити, що масив доступної інформації вразив учасників – вони не сподівалися, що інформацію, котру, здебільшого вони отримували в чутках або через заангажовані засоби масової інформації, насправді ж є цілком відкритою та без проблем може бути особисто ними перевірена.

З таким солідним інтелектуальним вантажем учасники разом з тренерами проекту перейшли до фінальної стадії заходу – обговорення актуальних проблем міста та можливих форм їх розв’язання через законотворчі ініціативи, гуртування громадянського активу в мережу з дієвою комунікацією та підвищення правової культури населення.

Кожна з частин семінару принесла свої цікаві результати: учасники зробили чіткий висновок щодо необхідності активізації громади, проведення регулярних зборів активу, напрацювань своїх ідей та пропозицій до різних владних структур при консультаціях з експертами – аби надати ідеям якнайбільшої фаховості та практичної користі.

Водночас, громадські активісти визнали, що їм необхідно сконцентруватися і на активізації інших членів територіальної громади через залучення у роботі недержавних об’єднаннь, розширити коло учасників. У такий спосіб і ідеї громадського активу стануть ближчими та зрозумілішими решті городян, і активісти зможуть спиратися на сталу підтримку громадської думки та користуватися розширеним інтелектуальним ресурсом.

Учасники семінару за допомоги тренерів проаналізували актуальні проблеми міста, розбили їх на сектори відповідно до пріоритетності проблем окремо для громадян, громадських об’єднань, представників влади, визначили пункти перетину інтересів, прорахували, у вирішенні яких питань провідну роль на разі відіграє громадська позиція, а де першість тримає влада.

Присутнім сподобалася ідея виїзних слухань парламентарів – зважаючи на певні екологічні проблеми Маріуполя це було б гарним мотиватором для ініціювання дієвих кроків щодо пошуків шляхів зменшення техногенного навантаження на місто.

Також зацікавленість викликав механізм подання пропозицій до наявних законопроектів та ініціювання поправок до чинних законів – маріупольці погодилися з тим, що справжні відповідальні громадяни не мають зупинятися на лозунгах-вимогах, але й переходити до напрацювання реалістичних раціональних пропозицій для влади, тим більше, коли завдяки наявності доступних навчальних матеріалів та можливості спілкування так консультацій з фахівцями інших громадських об’єднань, процеси, що «творяться в верхах» втратили імідж недоступних розумінню пересічного громадянина.

Саме такий підхід дозволяє і побачити увесь спектр проблеми, вивчити її джерела, віднайти різні шляхи розв’язання ситуації. Понад те, це викликає і довіру, і певну повагу з боку бюрократичних структур: вони цінують можливість вести діалог фаховою виваженою і взаємозрозумілою мовою. А якщо чиновники бачать, що зацікавленість громадян викликана не політичними підтекстами чи випадковим емоційним поривом, то це породжує бажання конструктивного діалогу та можливої співпраці.

Підсумовуючи 3-ій семінар «Доступ населення до процесу прийняття рішень» був очікуваним та потрібним городянам, викликах, без перебільшення, захоплення новим видноколом, що відкрилося очам учасників, а також можливостям подальшої реалізації їх власних ініціатив. Практично кожен з присутніх казав про те, що має кількох однодумців-побратимів, яким ці знання стали б в нагоді, а тому маріупольці сподіватимуться на нову зустріч з тренерами Програми сприяння парламенту.

Ще одним висновком стала очевидна потреба у проведенні подібного семінару у Донецьку та/або в котромусь з великих міст півночі Донеччини – громадські активісти прочувши про маріупольський захід проявили зацікавленість, проте на перешкоді участі стали солідні відстані між населеними пунктами – не секрет, що Донецька область – не лише найгустонаселеніша, але й найвидовженіша – від півночі до південного Маріуполя аж 240 кілометрів.

З українцями поділилися пріоритетами головування Кіпру в ЄС

dipcorpus-info — Mon, 09 Jul 2012 11:12:58 GMT

КИСЕЛЬ Анна Сергіївна,
оглядач суспільно-політичного часопису "ДИПКОРПУС"
dipcorpus@ukr.net
З липня поточного року головування в Європейському Союзі взяв на себе Кіпр. Таку роль в рамках свого членства в ЄС з 2004 року він відіграватиме вперше. Протягом 6 місяців Кіпр буде очолювати роботу профільних рад міністрів ЄС, головуючи на міністерських засіданнях в Брюсселі та Люксембурзі. Близько 20 неформальних міністерських зустрічей пройдуть на Кіпрі. Згідно з існуючою в ЄС процедурою, кожна головуюча країна із самого початку отримання мандату оголошує пріоритети своєї програми.

В Страсбурзі для Європарламенту 4 липня програму Кіпру представив Президент Республіки Дімітріс Хрістофіас, а в Україні дещо навіть раніше – 3 липня – основні моменти програми оголосив Посол Кіпру в Україні Евагорас Вріонідіс.

Кіпр має довгу історію присутності на європейському континенті. Член ЄС з 2004 року, єврозони – з 2008. Кіпрське головування пройде під лозунгом «В напрямі до кращої Європи». Краща Європа тут розуміється як більш ефективна Європа, яка працює на основі принципів солідарності, посилення економічного урядування, впровадження Стратегії Європа 2020, законодавчого створення Спільної європейської системи притулку. Пан Вріонідіс назвав чотири основні пріоритети головування Республіки Кіпр в ЄС:

1) Європа більш ефективна та стійка.

В цьому питанні головним є впровадження багаторічного фінансового плану ЄС на 2014-2020 роки.

2) Європа з результативною економікою та кращим економічним ростом.

Цей принцип має на меті забезпечення економічного росту і створення робочих місць.

3) Європа ближча до громадян із забезпеченням солідарності і соціальної згуртованості.

Планується створення Європейської системи притулку до кінця 2020 року.

4) Європа у світі ближча до своїх сусідів.

Цей принцип буде реалізовуватись шляхом співпраці Кіпру як головуючої країни з органами ЄС у питанні зовнішніх зносин. Основну увагу планується приділити південному виміру Європейської політики сусідства, а також підтриманню розширення та цілей розвитку Євросоюзу. Однією з цілей, яка сприятиме росту економіки, є посилення зовнішньої торгівельної політики ЄС.

Слід зазначити, що вже традиційною подією для українських журналістів стало проведення брифінгу напередодні головування нової країни в ЄС. На брифінзі окрім посла країни головуючої в ЄС також був присутній Посол ЄС в Україні пан Жозе Мануель Пінту Тейшейра.

Основне завдання нинішнього головуючого – займатися вирішенням кризи в Євросоюзі, і відповідно посиленням інтеграції між його членами, зазначив Тейшейра. За його словами, країна-головуючий вже не відіграє такої важливої ролі у зовнішній політиці, як це було до набуття чинності Лісабонської угоди. Відповідно до Лісабонської угоди для цього були створені спеціальні органи й посади. А в третіх країнах велику роль грають посли ЄС. Сьогодні країна-головуючий як ніколи має бути зосереджена на внутрішній політиці. І програма кіпрського головування цілком відповідає вимогам часу. Кіпр головує вперше, йому випав доволі складний період, який характеризується наявністю боргової кризи в єврозоні. І не дивно, що з цього приводу звучить багато нарікань. Наприклад, Туреччина висловилась різко проти такого рішення. Тим паче, що самому Кіпру теж потрібна фінансова допомога. Однак, пан Тейшейра з цього приводу запевнив, що всі країни в ЄС є рівними, а країна, що головує лише виконує роль «чесного маклера».

На брифінгу підіймалися питання й стосовно України, її відносин з Кіпром та ЄС. Зокрема, питання підписання нової угоди для уникнення подвійного оподаткування між Кіпром та Україною, за словами Посла Кіпру, затягується саме українською стороною. Переговори постійно відкладалися. «Ми очікуємо на відповідь української сторони», - зазначив пан Вріонідіс. До відома, остання спроба узгодити текст нової угоди була в квітні цього року. Однак, за стіл переговорів з цього питання сідали востаннє в листопаді 2010 року. Основні питання, яке належить узгодити - це визначення ставок дивідендів, податків. Сьогодні ці ставки знаходяться на нульовому рівні. Тобто, якщо створювати підприємства на Кіпрі, вони не підпадають під оподаткування. Серед приємних новин, пан Вріонідіс повідомив, що впродовж кількох тижнів Республіка Кіпр для громадян України впровадить Про-Візу. Це створення та надсилання запиту на візу в електронному вигляді і, відповідно, швидке отримання відповіді. Цю практику вже перевірили на собі росіяни. Однак, нагадаємо, що Кіпр не входить до зони Шенгену.

Пан Тейшейра поділився своїм дивування з приводу незрозумілих йому правил в українській державі. Зокрема, йому досі так і не вдалося зустрітися з пані Тимошенко. Спочатку йому необхідно було звернутись до МЗС, потім виявилось, що треба отримати персональне запрошення від Тимошенко. Коли ця процедура була виконана, пана Тейшейру назначили в рамках ротації головою представництва Європейського Союзу у Кабо-Верде, а Посла Кабо-Верде Тимошенко не запрошувала. Посміхаючись з цього приводу, пан Тейшейра пообіцяв помістити запрошення Тимошенко в рамку і повісити на стіну в новому кабінеті як нагадування про непередбачуваність української влади.

Підписання вже парафованої угоди про асоціацію знаходиться у компетенції Ради із закордонних справ ЄС і залежить, за словами Посла ЄС в Україні від трьох умов: проведення чесних виборів, забезпечення належного проведення реформ в Україні та вирішення політично вмотивованих кримінальних справ.

Сподіватимемося, що Кіпру вдасться в повному обсязі виконати свою програму, а Україна теж зробить все можливе для своєї подальшої євроінтеграції та посилення дружніх відносин із Кіпром та ЄС в цілому.

Роль Австралії у вирішенні питань безпеки та економіки АТР (в контексті співпраці з США)

Ro_Oksa — Fri, 02 Dec 2011 17:13:57 GMT

ОСАДЧУК Роксолана Степанівна,

заступник директора Політичного департаменту Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"

На даний час питання безпеки в АТР є актуальною проблемою для держав, що розташовані в цьому регіоні. Це пов’язано з тим, що першочерговими задачами даних країн є реалізація власних економічних планів та територіальних проблем. Тому національні інтереси країн АТР переважають регіональне прагнення до стабільності, що й впливає на зберігання комфортного співіснування держав.

Чи не найголовнішим вектором зовнішньої політики Австралії є прагнення до регіонального лідерства, а США є посередником у врегулюванні проблем безпеки в азіатсько-тихоокеанському регіоні (один з основних пунктів Зовнішньої стратегії США), що пояснюється власними інтересами Сполучених Штатів саме тут, та задоволення своїх економічних інтересів.

На нашу думку, стан вивченості даної проблеми у спеціальній науковій літературі не достатньо високий. Можна зустріти статті на цю тему в такому журналі, як "Зарубежное Военное Обозрение”, також інтерв’ю прем’єр-міністра Австралії Джулії Гіллард та президента США Барака Обами.

Політика США спрямована на протидію тим країнам АТР, що прагнуть посісти провідне становище в регіоні, запобігання будь-яким конфліктам, рішуче припинення розповсюдження ядерної зброї, залучення колишніх соціалістичних країн до світової економіки. Вирішенню цих питань сприяє збереження воєнних союзів, в першу чергу з Австралією та Китаєм.

США як гегемон світової системи наблизилися до критичної межі – глобальна криза створює для них як вікно можливостей, які дозволять залишитися на ключовій позиції, так і загрозу втратити статус впливової супердержави.

"У останні десятиліття міжнародні відносини Австралії грунтувалися на тісних відносинах із США і Новою Зеландією через організацію АНЗЮС (Australia, New Zealand, United States Security Treaty), з Південно-східною Азією через АСЕАН, і Океанією у рамках Форуму тихоокеанських островів”[1]. Основні зусилля держави спрямовані на лібералізацію зовнішньої торгівлі. Австралія надає допомогу багатьом країнам, що розвиваються.

Уряд виступає за підтримку добросусідських стосунків з регіональними державами - такими, як Китай, Японія і Індонезія, хоча іноді тут виникають проблеми - наприклад, ситуація навколо Східного Тимора. Австралія збільшує свою участь у вирішенні внутрішніх проблем своїх сусідів: Папуа - Нової Гвінеї, Островів Соломона, Фіджі і Науру.

Держава активно співпрацює з такою організацією, як АСЕАН. "Регіональний форум АСЕАН багатостороннього діалогу 25 членів, спрямований на вирішення питань безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, називається АРФД.

На даний час учасниками АРФ є: АСЕАН, Австралія, Канада, Китайська Народна Республіка, Європейський союз, Індія, Японія, Північна Корея, Південна Корея, Монголія, Нова Зеландія, Пакистан, Папуа-Нова Гвінея, Росія, Східний Тимор і Сполучені Штати”[2].

"Важлива складова діяльності АРФ - антитерористичне співробітництво. З березня 2003 р. щорічно проводяться Міжсесійний зустрічі з протидії тероризму і транснаціональної злочинності під співголовуванням країни-члена АСЕАН і одного з партнерів по діалогу.

В рамках даного механізму ведеться робота з організації міжнародної антитерористичної взаємодії, розробляються відповідні заяви АРФ.

Прийнято наступні антитерористичні документи: Заява про контртерористичне співробітництво у галузі безпеки кордонів і про співпрацю в боротьбі з піратством та іншими загрозами безпеки на морі (червень 2003 р.), Заява про зміцнення безпеки на транспорті від загрози міжнародного тероризму (підготовлено Росією спільно з Філіппінами, липень 2004 р.), Заява з питань обміну оперативно-розвідувальною інформацією та захисту документів, які засвідчують особу (липень 2005 р), «Про співпрацю у протидії кібератакам та використання кіберпростору в терористичних цілях» і «Про просування орієнтованого на людину підходу до протидії тероризму»” [3]

Так, у 2002 Східний Тимор набув незалежності багато в чому завдяки зусиллям сусідньої Австралії. Саме Австралія добилася в цій країні, раніше окупованої Індонезією, проведення вільних виборів, на яких перемогла партія ФРЕТИЛИН (Революційний фронт за незалежний Східний Тимор), що виступала за незалежність. Також Австралія була однією з країн (разом з Новою Зеландією, Малайзією та Португалією), які з допомогою введення миротворчих військ стабілізували вкрай складну кризову ситуацію, що розгорнулася у Східному Тиморі в 2006 році.

А 2005 року Олександр Даунер на саміті в Малайзії підписав Договір про дружбу і співпрацю з АСЕАН, який засвідчив готовність Австралії до тісної співпраці з країнами-учасницями АСЕАН, незважаючи на те, що він міг суперечити договору про безпеку зі Сполученими Штатами. Учасники зустрічі вітали цей крок Канберри. "Вони хочуть бути частиною регіону, вносити свій внесок у його розвиток”[4], - заявив глава МЗС Малайзії Сайед Хамид Джафар Албар.

Цього року святкується 60-ліття заснування АНЗЮСу, з цієї нагоди теперішній "прем’єр-міністр Австралії Джулія Гіллард висловила свою підтримку та пообіцяла тісну співпрацю із США в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, розвиток якого, як вона сказала, визначає сьогодення. Під час свого триденного офіційного візиту в США, виступаючи перед американським Конгресом, вона отримала шквал оплесків у відповідь на свої «прості слова» про дружбу”[5].

Ці слова були підтримкою від імені Австралії війни в Афганістані та обіцянку співпрацювати з США з питань, що стосуються Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Говорячи про стосунки з Китаєм, вона відмітила, що США не повинні побоюватися його швидкого росту. "Немає причин вважати, що процвітання Китаю відбувається за рахунок Австралії, Сполучених Штатів або когось ще у світі. Ми можемо створювати багатство для наших країн разом”, - сказала Гіллард. Звертаючись до американських законодавців, прем'єр-міністр Австралії призвала їх піти на непрості економічні реформи і ухвалити закон, що відкриває двері до вільнішої торгівлі в Азіатсько-тихоокеанському регіоні [5].

Отже, в ході даного дослідження, автор прийшов до висновків, що, незважаючи на поглиблення багатосторонніх відносин Австралії з країнами-сусідами по Азіатсько-тихоокеанському регіоні, пріоритетним залишається тісне партнерство зі Сполученими Штатами Америки, що підтверджується двосторонніми заявами глав обох держав про подальшу співпрацю, планами США щодо розміщення системи ПРО на Австралійському континенті та відносинами в економічній сфері.

Список літератури:

1. Ковтун О.Ю. Інтеграційні процеси та міждержавні об’єднання Австралії та Океанії / О.Ю. Ковтун // Гілея.– 2011.– № 3.– С. 685-692.

2. Асеановский региональный форум по безопасности [ Электронный ресурс].– Режим доступа: http://uchebnik-besplatno.com/uchebnik-mejdunarodnie-otnosheniya/arf.html.– Название с экрана.

3. Ассоциация государств Юго-Восточной Азии [ Электронный ресурс ].– Режим доступа: http://www.portfinance.ru/region-25.html.– Название с экрана.

4. Австралия подписала с АСЕАН Договор о дружбе и сотрудничестве [ Электронный ресурс].– Режим доступа: http://podrobnosti.ua/power/intpol/2005/12/10/269307.html.– Название с экрана.

5. Визит Джулии Гиллард в США [ Электронный ресурс ].– Режим доступа: http://www.polpred.com/?ns=1&ns_id=313423.– Название с экрана.

«Толерантність української молоді – запорука демократії»

dipcorpus-info — Thu, 11 Aug 2011 19:10:56 GMT

ВЕРТЕБА Яна Русланівна,
Виконавчий секретар
Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"
dipcorpus_verteba@ukr.net

6-8 серпня місто Херсон гостинно зустріло активну молодь з усієї України на семінарі «Толерантність української молоді – запорука демократії», який реалізується Всеукраїнською молодіжною організацією «Молодий Рух» за сприянням NED (National Endowment for Democracy).
Метою семінару є сприяння молодіжному лідерству та розвитку молодіжного руху, формування демократичних цінностей та засад громадського суспільства в Україні.
Також семінар покликаний гармонізувати відносини між молоддю з різних куточків України, вихованню толерантності та пошуку компромісів у спірних питаннях історичної спадщини та державної політики.
В якості експертів були залучені кращі українські активісти Любомир Грицак (голова Молодого Руху) і Олександр Якименко (Національна академія державного управління при Президентові України) та український історик, політик і письменник Володимир Сергійчук, які у формах лекції та дискусії розглянули теми голодомору 1932-1933 рр. як геноциду українського народу, діяльності ОУН-УПА, ролі молоді у збереженні самоідентифікації нації та мовної політики в Україні.
Теми для обговорення вибрані невипадково, ними, нажаль, дуже часто спекулюють політики, проте у процесі обговорення були знайдені моменти, що об’єднують Україну та навколо чого будувати майбутнє.
Лігу політологів-міжнародників «ДИПКОРПУС» на семінарі представила Виконавчий секретар Вертеба Яна, яка поділилася своїми враженнями: «Семінар повністю виправдав мої сподівання! Дійсно, у нас час дуже важко отримати інформацію більш-менш об’єктивну, яка підкріплена змістовними аргументами на підґрунті архівних документів та статистичних даних, а експерти надали таку можливість. Також цікаво було почути думки молоді з різних областей України та віднайти багато спільного у поглядах не тільки на історичні та політичні питання, а й у баченні майбутнього розвитку нашої держави. Думаю, якби більше молоді приймало участь в подібних проектах, то і будівництво громадянського суспільства відбувалося більш швидшими темпами:)».
Крім навчальної програми, учасники отримали можливість краще пізнати Херсон, ознайомитися з його визначними пам'ятками, жителями міста, і просто ближче пізнати один одного, поділитися досвідом, чому сприяла вечірня програма семінару.
Зараз «Молодий Рух» розпочав реалізацію нового проекту "Ватра толерантності" набір учасників вже оголошено http://www.civicua.org/news/view.html?q=1668373 , рекомендуємо прийняти участь!

Буянов И.: Украина в геостратегическом пространстве США в условиях глобализационных процессов в современном мире

dipcorpus-info — Thu, 11 Aug 2011 14:45:05 GMT

БУЯНОВ Игорь,

легат Лиги политологов-международников "ДИПКОРПУС"

Глобализационные процессы в современном мире – это совокупность интеграционных потоков, осуществляемых различными акторами в системе международных отношений. Основные векторы такого процесса основываются на стремлении участников международных отношений разрешить ряд проблем в различных сферах человеческой деятельности, но при этом, процесс глобализации может носить не только всеобъемлющий характер, но и частный.
Глобализация интеграционных потоков позволяет лидирующим странам в различных сферах хозяйства активно проводить развитие, что косвенно влияет на эволюцию той или иной отрасли человеческой жизнедеятельности. Хоть такая политика интервенции своих достижений и развивает всесторонне сотрудничающие стороны, все же проходит в угоду национальных интересов доминирующей стороны, так как при равном потенциале сторон интеграционные связи развиваются плохо из-за их конкуренции.
Одной из лидирующих стран мирового сообщества в области глобализационных процессов, являются США. Их активная внешняя политика в условиях противостояния колониальных империй основывалась, прежде всего на завоевании концессий и расширении сфер влияния в различных регионах мира, подобно внешнеполи-тической концепции кайзеровской Германии. В условиях конкуренции формирова-лись внешнеполитические методы завоевания экономического, политического и стратегического пространства. Правительство США не скрывало своего права прибегать к финансовой, дипломатической и военной интервенции. Одним из деятельных методов, разработанных в ходе эволюции американской внешней политики, стал внешнеэкономический, при котором осуществляется экспансия капиталов с це-лью завоевания экономического пространства и монополизации отраслей нацио-нального хозяйства. Так, экзаменом на эффективность действенности «дипломатии доллара» стал план Маршалла, сыгравший значительную роль для установления присутствия американских интересов, а главное – капиталов в различных странах послевоенного периода. Известен и тот факт, что, осуществляя данную политику экономического присутствия со всеми надлежащими последствиями, не исключена военная защита своих позиций, в частности сформировавшихся монополий. Ведь важность сбережения достигнутых результатов экономической экспансии объясняется необходимостью поддержать индекс доллара, который прямо пропорциональный коэффициенту товарооборота американского рынка. Одним из инструментов реализации внешнеэкономической политики США является «Дом свободы» и институт демократии «Национальный фонд поддержки демократии», под прикрытием которых происходит воспитание проамериканского представителя, зачастую это лидеры политических сил – потенциальные лидеры государств. Зная, кого «завербовали» американские мессии демократии, легко проследить, как в стране, которую он представляет, интеграционные связи активизируются интенсивно. Где многогранность процесса интеграции объясняется тем, что составными подразделениями института псевдодемократии являются: Центр международного частного предпринимательства; Американский центр международной трудовой солидарности; Международный республиканский институт (организация работает в тесном сотрудничестве с некоторыми фондами, занимающимися финансированием проамериканских политических сил в мире); Национальный демократический институт международных дел – и всё это подконтрольно вице-президенту банка Clark & Weinstock, бывшему командующему войсками НАТО, президенту компании Guardian International Corp., бывшему министру обороны, председателю инвестици-онной компании Carlyle Group, а также многим другим «светилам демократии». Не говоря про «Дом свободы», который возглавляет бывшим глава ЦРУ Джеймс Вулси.
Избранного политика курируют и спонсируют его политическую кампанию, что в дальнейшем позволит иметь американскому рынку привилегии, а главное – длительное время сохранять свое присутствие во внутренней политике государства. В геостратегическом пространстве США Украина занимает исключительно важное местоположение, это объясняется её геополитическим положением, общественно-экономической формацией и развивающимися государствообразующими институ-тами. Такой выгодный плацдарм в Европе американские капиталисты мечтали заполучить и тщательно изучали политическую ситуацию в стране, чтобы вовремя поддержать приемлемого политика и на выгодных условиях активизировать интеграционные связи. Проводником в достижении концессий и освоения геостратегического пространства занимаемого Украиной, стал экс-президент В. А. Ющенко, который в ходе своей политической карьеры был привлечен к сотрудничеству с американски-ми политтехнологами и стратегами, где посредником в данной трансакции был со-трудник «Дома свободы» украинский лоббист в США Адриан Каратницкий создавший для этого временную организацию «Оранжевый круг». В преддверии «Оранжевой революции» 5 октября в Вашингтоне начался круглый стол «Путь Украины к зрелой национальной государственности», в работе которого приняли участие Кондолиза Райс, Дж. Хербст (посол в Украине), Стивен Пайфер, несколько десятков украинских народных депутатов а 21-22 октября в Украине «с частным визитом» находился Генри Киссинджер. Агитационная волна подпитываемая долларами сделала свое дело и «Дипломатия доллара» привела к победе. Но только не демократии в стране а расколу и политическому кризису. Экономической экспансии подвергся рынок страны, который просто заполонил сетевой маркетинг с сопутствующей ему кредитной политикой. Экономическая политика новой власти как будто специально направлена на подыгрывание Западу, снижены импортные пошлины, искусственно поддерживается завышенный курс гривны, облегчающий отток капитала и способствующий удушению промышленности через усиление конкуренции с импортом.

"Клуб 27" в позитиве!

dipcorpus-info — Thu, 11 Aug 2011 14:30:58 GMT

СВЕТЛИЧНЫЙ Василий Николаевич,
ІІ-ой секретарь Лиги политологов-международников "ДИПКОРПУС"
dipcorpus@ukr.net

Газета "Сегодня" в статье, посвященной смерти культовой певицы Эми Вайнхаус упомянула о печально известном «Клубе 27» — группе известных музыкантов, умерших в возрасте 27 лет. Туда входят один из основателей группы Rolling Stones Брайан Джонсон, гитарист Джими Хендрикс, лидер группы The Doors Джим Моррисон, вокалистка Дженис Джоплин, лидер группы Nirvana Курт Кобейн, Гарри Тейн и др. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D1%83%D0%B1_27 . Фактически все смерти были связаны с употреблением алкоголя-наркотиков, отсутствием далекоидущей цели в жизни.
Скорбя о безвременно ушедших, мы не должны забывать о назидании, которое они нам оставили: пристрастие к наркотикам и не всегда верно расставленные в жизни приоритеты очень часто ведут к трагическому финалу.
Учитывая такую опасную возрастную границу в 27 лет, мы в Лиге "ДИПКОРПУС" решили составить и презентовать подборку альтернативного "Клуба 27 со знаком +", поскольку данный возраст в биографии многих великих и знаменитых людей стал поворотным моментом к той деятельности и жизненной стезе, по которой они и вошли в историю.
Мы уверены, что эта подборка 27 позитивных фактов о 27-летии станет стимулом для многих молодых людей этого возраста, тем паче, что к 27 годам приближаются и первые основоположники нашей организации.

Итак, в 27 лет:
1. Взошла на престол нынешняя королева Великобритании Елизавета ІІ, Глава Содружества наций, последняя императрица Индии и т.д., а на французский престол несколькими веками ранее - "чёрная королева" Екатерина Медичи;
2. Юлия Тимошенко совместно с мужем открыла первый бизнес - сеть видеосалонов в Днепропетровске;
3. Дивизионный генерал Наполеон Бонапарт одержал первую серьезную победу в сражении при Монтенотте (1-ая Итальянская кампания);
4. Актриса Мерлин Монро снялась в фильмах "Джентельмены предпочитают блондинок" и "Как выйти замуж за миллионера";
5. Исследователь морских глубин и кинематографист Жак-Ив Кусто, оправившись после тяжелой автокатастрофы оставляет мечты стать летчиком по состоянию здоровья и "с головой уходит в море";
7. Человеческий мозг проходит кульминацию своей активности и перестает увеличиваться в размере;
8. Оперная дива Монсеррат Кабалье дебютировала в легендарной миланской опере Ла-Скала;
9. Революционерка Роза Люксембург публикует первый научный труд "Промышленное развитие Польши" на основе своей диссертации;
10. Винсент Ван Гог осознает свое художественное призвание и принимает решение стать профессиональным живописцем;
11. Не дотянув 4 месяца до 27-летия во время съемок в Камбодже актриса Анджелина Джоли усыновила своего первого приемного сына;
12. Дежурный врач городской больницы Мехико Эрнесто (будущий Че Гевара) встретился и революционером-эмигрантом с Кубы Фиделем Кастро;
13. Сам Кастро осуществил первое военное восстание - штурм казармы Монкады, положив начало Кубинской революции;
14. Молодая ученая-физик впермежку с поисками радия нашла себе гениального коллегу и мужа - Пьера Кюри;
15. Актриса Вероника Кастро снялась в главной роли в культовом на постсоветском пространстве сериале "Богатые тоже плачут";
16. Молодой реджиссер Джон Кемерон после провала в прокате своей последней картины видит ночной кошмар, родивший идею "Терминатора": хромированный скелет, выходящий из огня. Окрыленный проектом, через пару недель на обеде в голливудском ресторане, за который он даже не мог заплатить, он уламывает Шварценеггера сняться в главной роли.
17. "Проснулся знаменитым" - запись в дневнике 27-летнего режиссера Сергея Эйзенштейна на следующий день после премьеры фильма "Броненосец "Потёмкин", вошедшего в 10-ку лучших картин в истории человечества;
18. Арсений Яценюк становится и.о. министра экономики АР Крым;
19. Воинственный Муаммар Каддафи возглавляет военный переворот в Ливии и берёт власть в свои руки;
20. Владимир Ленин отправляется в ссылку в Шушенское, где и находит свою верную любовь и соратницу Надежду Крупскую;
21. Коко Шанель раскрывается как дизайнер - открывает свой первый магазин шляпок в Париже;
22. После гибели старшего брата Джон Кеннеди становится главным кандидатом от клана Кеннеди в большую американскую политику;
23. С 27 лет начинается набор в израильскую спецслужбу - легендарный "Моссад";
24. "Сегодня беседовал с самым замечательным человеком в России" - делится впечатлениями император Николай І после знакомства с 27-летним Пушкиным. Сам же Пушкин в 27 впервые шокирует друзей, известием что стал тяготиться холостой жизнью;
25. Будущий американский президент и герой борьбы с рабством Авраам Линкольн по болезни полгода прикован к постели, но не только не отчаивается, а и сдает экзамен на право адвокатской деятельности;
26. Нынешняя президент Индии Пратибха Патил в 27 пошла в политику ... а в 72 ее, наконец избрали главой государства;
27. Юрий Алексеевич Гагарин повстречал конструктора космических аппаратов Сергея Королёва. Итог встречи - запуск первого человека в Космос; а вот первая женщина-космонав Валентина Терешкова в космос попала в 26 лет и 3 месяца.

Коваленко О.Р.: «Північний вимір» як політика Європейського союзу в Північній Європі: формування основ нормативно-правової бази

dipcorpus-info — Thu, 11 Aug 2011 14:14:52 GMT

КОВАЛЕНКО Олексій Романович,
спеціаліст Секертаріату Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"
dipcorpus_kovalenko@ukr.net

УДК 323:061.1ЄС (043)
"Північний вимір" - політика ЄС, запущена з ініціативи Фінляндії, восени 1997 р. у м. Рованьємі (Фінляндія) на конференції, присвяченій проблемам розвитку Баренцева регіону. Хоча зростаючий інтерес ЄС до Балтійської Європі виник ще з падінням залізної завіси в 1989 р. і розширенням ЄС в 1995 р. У травні 1999 р. на сесії Європейської Ради у Відні були вироблені основні параметри політики, націленої на досягнення «позитивної взаємозалежності» між Євросоюзом та державами-партнерами по «Північному виміру» [1, с.69-71]. Метою ініціативи зі створення «Північного виміру» був розвиток і визначення інтересів Євросоюзу в Північній Європі: від Ісландії до Північного Заходу Росії, від Баренцева моря до південного узбережжя Балтійського моря. Цей проект був орієнтований в основному на Росію (Північно-Західний регіон), Литву, Латвію, Естонію і Північно-Східну Польщу. Не тільки Фінляндія, але і інші північні країни, тобто Швеція, Норвегія, Данія та Ісландія, взяли участь в реалізації проекту «Північний вимір». Ініціатива грунтувалася на апробованих і ефективних структурах співробітництва, існуючих в даній частині Європи, і фінансової підтримки регіону без створення нових інститутів.
За основу політики було взято прагнення північних країн-членів ЄС та кандидатів до Євросоюзу не відстати від субрегіональної інтеграції, що швидко розвивається на південному фланзі ЄС в Середземномор'ї і зміцнити свої позиції в Євросоюзі, в тому числі з опорою на природні ресурси Півночі Росії. Загалом ініціатива ЄС «Північний вимір» була прийнята Європейською комісією в якості стратегії ЄС у 1999 р. спочатку на період з 2000 по 2003 р. Найважливішою складовою частиною «Північного виміру» став розвиток транскордонного співробітництва між суміжними адміністративними одиницями країн-учасниць[2, с.47-48].
«Північний вимір» був націлений на поліпшення координації політики Європейського союзу в Північній Європі та усунення відмінностей в економічному розвитку, особливо країн Євросоюзу і Росії та держав ЄС і колишніх членів східного блоку. Концепція «Північного виміру» була представлена фінами як основа для діалогу між країнами Євросоюзу та іншими країнами, щоб запобігти поділ Європи з Польщею, Литвою, Латвією та Естонією як членами Євросоюзу та Росією, яка не може розраховувати на членство в Союзі в доступній для огляду перспективі, за межами її європейських структур.
У 2003 р. Єврокомісія заснувала Другий план дій «Північного виміру» на 2004-2006 рр. Це мало зробити внесок в реалізацію політики добросусідства. В даний час у рамках «Північного виміру» діють два партнерства: Природоохоронне партнерство і Партнерство в галузі охорони здоров'я та соціального забезпечення. За чотири роки функціонування Природоохоронне партнерство зарекомендувало себе як дієвий багатосторонній механізм співпраці, що має адекватну фінансову базу і менеджера проектів - Європейський банк реконструкції та розвитку. Загальний обсяг коштів Партнерства - 1,8 млрд євро. У рамках Партнерства здійснюються 15 проектів, які в основному фінансуються міжнародними банками розвитку на поворотній основі, а частина коштів надається у формі грантів в якості співфінансування із спеціального фонду Природоохоронного партнерства[3, с.76-80].
З 2006 р. відносини в рамках «Північного виміру» визначалися прийняттям Деклараціїі та основ політики «Північного виміру». У них названі такі пріоритети: економічне співробітництво, в тому числі розвиток торгівлі, інвестицій, фінансових послуг, інфраструктури, енергетики, сільського господарства, лісового господарства, транспорту і логістики; свобода, безпека і правосуддя; наука, освіта і культура - заходи, що стимулюють співробітництво в рамках дослідницьких програм, освітнього та культурного обміну; навколишнє середовище, ядерна безпека та природні ресурси, в тому числі мінімізація ядерних ризиків та інших видів забруднення, захист акваторій, морських середовищ Балтійського і Баренцева морів та біологічного різноманіття; добробут і охорона здоров'я.
У грудні 2007 р. Європейська рада прийняла положення, які зобов'язали Європейську комісію розробити стратегію ЄС щодо регіону Балтійського моря. Суть стратегії полягає в розкритті потенціалу Балтійського моря, який з'явився після розширення ЄС в 2004 р. Згідно з прогнозами Європейської ради, дана мета буде досягнута шляхом вирішення наступних пріоритетних завдань: захист навколишнього середовища, досягнення благополуччя, привабливість і доступність, а також безпека. У Європейській комісії члени парламентів, в основному балтійських країн ЄС, з неформальної групи «Балтійська Європа», підготували і представили документ, названий «Стратегія ЄС у регіоні Балтійського моря», президентові Єврокомісії в листопаді 2005 р. Це дослідження в значній мірі вплинуло на резолюцію про розвиток «Північного виміру», яка була відхилена Європейським парламентом 16 грудня 2005 р. Документ визначав роль балтійської співпраці в контексті розширення ЄС у 2004 р. Це була перша пропозиція прийняти окрему стратегію для Балтійської Європи, яка стала важливим елементом «Північного виміру» всередині спільноти[4, с.56-57].
Європейський парламент прийняв резолюцію про стратегію в регіоні Балтійського моря 16 листопада 2006 р. Резолюція включала в себе заклик до Єврокомісії розробити стратегічний документ, що забезпечує умови для розвитку потенціалу регіону Балтійського моря після розширення ЄС в 2004 р., популяризації Балтійського моря як привабливого і конкурентоспроможного регіону, докладання спільних зусиль до поліпшення стану навколишнього середовища регіону[5, с.85].
У фінансовому відношенні "Північний вимір" спирається на засоби програм ЄС ТАСІС (для Росії), Інтеррег (країни ЄС басейну Балтики) та структурних фондів ЄС (для менш розвинутих регіонів Швеції, Фінляндії і східних земель Німеччини). З 2007 р. для цих цілей планувалось використовувати новий фінансовий інструмент ЄС (European Neighbourhood and partnership instrument - ENPI).
На сьогоднішній день проведено чотири зустрічі міністрів закордонних справ щодо «Північного виміру» (Хельcінкі, листопад 1999 р.; Люксембург, квітень 2001 р.; Люксембург, жовтень 2002 р.). Четверта міністерська конференція відбулася 21 листопада 2005 р. в Брюсселі.
Таким чином, основні документи, що регулюють співробітництво в рамках «Північного виміру»: розроблені на основі рекомендацій першої міністерської зустрічі «Північного виміру ЄС» (Гельсінкі, листопад 1999 р.), затверджені на засіданні Європейської ради 19 червня 2000 року (2000 - 2003 рр..); розроблені на основі рекомендацій третьої міністерської зустрічі «Північного виміру ЄС» (Гельсінкі, листопад 1999 р.), затверджені на засіданні Європейської ради 12 грудня 2003 року (2004 - 2006 рр..); плани дій щодо «Північного виміру».
Рада Баренцева / Евроарктіческого регіону (РБЕР), Арктична рада (АР), так само як і Рада країн Балтійського моря (РКБМ) і Рада міністрів північних країн (РМПК), відіграють особливу роль в «Північному вимірі». Проголошеною метою Ради Баренцева / Евроарктіческого регіону є сприяння динамічному розвитку регіону, двостороннього і багатостороннього співробітництва. Арктична рада була створена в 1996 році за ініціативою Фінляндії для захисту унікальної природи північної полярної зони. Метою Ради країн Балтійського моря є сприяння демократичним інститутам, економічному співробітництву, радіаційної та ядерної безпеки. Рада міністрів північних країн сприяє координації співпраці між парламентами і урядами країн Північної Європи.
Отже, концепція "Північного виміру" може сприяти поліпшенню координації та підвищенню ефективності взаємодії між країнами ЄС, країнами регіону та регіональними інститутами. Незважаючи на те, що ініціатива «Північний вимір» із самого початку запекло критикувалася, в її рамках було досягнуто чимало, ключовою перевагою є те, що вона сприяла ефективному залученню Росії в європейські структури поза так званої «високої політики». Особливо важливо, щоб співпраця між сторонами ініціативи «Північного виміру» не розглядалася лише в контексті певних сировинних проектів, а була дійсно багатостороннєю і відігравала роль додаткової можливості всебічного розвитку регіонів сторін ініціативи. Її екологічний компонент не повинен обмежуватися лише проектами ядерної безпеки. І досягнення всіх цих цілей, а також подальший динамічний розвиток ініціативи стане ще більш можливим при появі певного політичного компоненту, спрямованого на досягнення миру і безпеки в субрегіоні.

Література:
1. Балтийский регион как полюс экономической интеграции Северо-Запада Российской Федерации и Европейского союза. / Под ред. В. П. Гутника, А. П. Клемешева. — Калининград : Изд-во РГУ им. И. Канта, 2006.— 392 с.
2. Пальмовский Т. Балтийская Европа: от идеи к стратегии / Т. Пальмовский // Балтийский регион. — 2009. — № 1. — С. 43—54.
3. Воронов К. «Северное измерение»: затянувшийся дебют / К. Воронов // Мировая экономика и международные отношения. — 2003. —№ 2. —С. 76—86.
4. Бусыгина И. М. «Северное измерение»: стратегии участников / И. М. Бусыгина, М. Г Филиппов // Балтийский регион. —2009. —№ 1. —С. 55—63.
5. Разумнова Л. Расширение Европейского союза: «Северное измерение» / Л. Разумнова // Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 12.— С. 84—90.