Саме низка його друкованих виступів лягла в основу так званого «хатянства» – вельми помітного на той час радикального напряму української громадянсько-політичної та літературно-мистецької думки. У своїх публікаціях він поєднував ідею прилучення українського суспільства до модерної світової цивілізації із боротьбою проти етнографічно зацикленого українофільства та українського лібералізму. Водночас відстоюючи національний характер вітчизняної культури. Він ідейно спрямував рух української інтелігенції не лише до культурництва, а й до політичної боротьби.
Значний вплив на його долю мала революція 1917 - 1920 років з її бурхливим перебігом, драматичними колізіями і трагічними наслідками для українства. Своє революційне ставлення до революції він зазначив у своєму щоденнику: «Жду революції і хвилююсь своєю непідготовленістю до відповідальної праці» [1, 7]. Проте він брав найактивнішу участь у революційному русі і встиг зробити дуже багато. С перших днів березня 1917 року М.Ю.Шаповал – один з найдіяльніших членів Центральної Ради: член Малої Ради, редактор газети «Вісті з Української Центральної Ради», один з авторів відомих універсалів, комісар Тимчасового Уряду Київському повіт, заступник (товариш) голови київської земельної управи, голова Всеукраїнської Лісової Спілки ( згодом Лісовий департамент). Згодом виконує обв’язки генерального секретаря, міністра пошт і телеграфів в уряді В. Винниченка. Як активний член Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), він відстоював суверенітет України на Демократичній нараді у Петрограді, де його було обрано до складу Передпарламенту, а згодом членом Всеросійських та Українських Установчих зборів. Потім М. Шаповал разом з В. Вінніченко фактично очолив національно-демократичне об’єднання українських партій та організацій – Український Національний Союз. Він також був одним з організаторів повстання Павла Скоропадського, яке він вважав народною національною революцією. Це далеко не повний перелік посад, які йому довелося займати, та вже це свідчить про неабиякий організаторський талант, хист політика, а також про патріотизм та безумовний авторитет провідників національної революції.
Проте революційний радикалізм, впевненість у необхідності соціальної революції і одночасна зневіра у революційності української інтелігенції, а також чвари серед верхівки українського політичного проводу відштовхнули М. Шаповала у своєрідну опозицію політичним діячам УНР та ЗУНР. У своєму щоденнику від 15.02.1919 року він зробив наступні зауваження: «Жах за Україну і повне розчарування в політичних здібностях української інтелігенції. Не вірю в революцію української інтелігенції. Я за соціальну революцію» [1, 9].
Опинившись у змушеній евакуації у Галичині 08.04.1919 року, з жалем констатує у своєму щоденнику наступний висновок: «Думаю Україна не встане. Нема людей». Так розпочинався період еміграційної діяльності М.Ю. Шаповала, який теж засвідчує величезний патріотизм та незламну віру у майбутнє України та заповзяту працю у ім’я її майбутнього.
Саме у раці М.Ю. Шаповала «Соціологія українського відродження», яка вийшла у 1922 році зроблений перший соціологічний аналіз причин поразки української революції. Проте його історично-соціологічний аналіз причин поразки української революції дав невтішні, проте об’єктивні висновки, які зводилися до відсутності в українському політикумі національно свідомої більшості. «Історія помстилася над українським народом. Він поставив свою задачу створити свою державу, своє окреме суспільство, але він не мав сил для заступлення і ведення головних соціальних функцій. Принцип більшості не допоміг, і на українській землі панує тепер політично неукраїнська меншість: поляки в Галичині, москалі з жидами на Україні. Ця меншість справляється зі своєю задачею, а українська етнографічна більшість не справилась. Такий факт. Такий закон соціальної структури і поділу праці» [1, 9]. Тому й сьогодні залишаються дуже актуальними висновки М.Ю. Шаповала, покладені ним в основу методології творення української визвольної програми викладеної у статті «До питання про організацію українських соціологічних студій»: «…нація ніколи не матиме своєї реальної визвольної програми, доки не виведе її на науково-соціологічний характер з характеру своєї власної соціальної структури. Доки ж не буде такої програми, доти не можливе буде свідоме і планомірне будівництво… Тому для всіх що бачать і знають, або принаймні бажають, мусить стати перша задача – організація нашої суспільної свідомості, що є можливе лише тільки шляхом науки. Відповідь на реальну програму нам дасть або соціологія, або … ніхто й ніщо… треба шукати відповіді там, де вона може бути: в науці про суспільство, в соціології» [1, 13].
Саме тому, вважаємо за доцільне зауважити, що й сьогодні в Україні відсутня така, дійсно наукова, програма державотворчого розвитку, а тому й не формується ні державно-національна, а ні навіть державно-соціальна самоідентифікація громадян держави. Зараз, як і у 1917 році в Україні змагаються три види національної самосвідомості: російська, малоросійська і українська. Це вже мало негативний вплив у випрацювані концепції державотворення в Україні на початку ХХ-століття. Так, наприклад , радикально налаштовані українці (В. Липинський, М. Грушевський) відстоювали ідею незалежної держави, помірковані (Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Ф Штенгель) – територіальної автономії, а малороси (І. Линниченко, В. Шульгін) – тільки національно-культурної автономії краю. Тобто, тут ми наочно бачимо, що у середині української інтелігенції революційної доби не було єдиної національної ідеї і свідомості, що могла б консолідувати нації. Замість цього, в межах однієї нації існувало декілька варіантів свідомості, головними з яких – українсько-самостійницька і малоросійська. Такий стан і тоді, та й зараз, гальмує (якщо не руйнує) процес національного відродження. Адже декларування суто етнічні цінності, замість громадянського суспільства не заходе підтримки серед широких верств населення держави. Також не було й єдності щодо типу державного устрою, ролі та функції держави у соціально-політичному житті суспільства (населення), а також на яку суспільну групу «покласти» у підґрунтя державотворення. Бо завжди дві групи суспільства викликали жвавий інтерес політиків та суспільствознавців: класи і нації, бо і одній і іншій групі належить функція державотворення. Адже цінності класу, нації та загальнолюдські, утворюючи певні ідеології, спонукали маси до історичних дій у вигляді революцій та національно-визвольних війн.
Тому сьогодні, коли продовжується процес державотворення в Україні, необхідно чітко окреслити два етапи самовизначення країни. Перший етап, розпочатий у 1991 році, був пов'язаний з роллю держави як націоутворюючої сили, тоді як другому етапі держава перебирає на себе соціально-економічні функції. Проте, протягом цих двох періодів ми, нажаль, також не визначилися ні зі стратегією, ані з тактикою державного будівництва, про що свідчать постійні політичні кризи які потрясають нашу країну. Українці вже звикли до «чергових позачергових виборів», постійного протистояння гілок влади, не спроможністю нашої «політичної еліти» почути один одного.
Сьогодні для більшості пострадянських національних держав притаманні риси охлократії. Охлократичний тип держави керується бюрократією, яка турбується тільки про апарат та збереження території або її розширення. Все громадське життя пристосовано не для потреб громадян, а для потреб правлячої еліти, пануючої верхівки.
Тому, на нашу думку, справжня розбудова України можлива лише у випадку, якщо ця проблема повстане як загальнонаціональна ідея, а не тільки як завдання вузького прошарку політичної та інтелектуальної еліти. Для цього треба зробити висновки з попередньої історії державотворення, зокрема періоду 1917-1920 якій містить багатющій повчальний матеріал державного будівництва, цікаві теорії (наприклад – класократичну теорію В. Липинського, та соціологічну модель М.Шаповала).