Старко Олег, легат Лиги политологов-международников "ДИПКОРПУС".  Глобальна фінансова криза, що почалася в 2007-2008 рр. і досі продовжується, здійснила і здійснює величезний вплив не тільки на світову економічну сферу, а й на сучасну кон’юнктуру міжнародних відносин, яка в її негативних умовах зазнає поступових і всебічних структурних змін. Яскравим доказом цього є посилення процесу регіоналізації майже в усіх частинах світу, на противагу глобальному економічному та політичному простору, ґенеза якого значно прискорилася в постбіполярний період. Одним з феноменів даного явища (фінансової кризи) стало посилення країн, що розвиваються, тоді як держави – світові лідери та провідні актори виявилися надзвичайно залежними від глобальних економічних тенденцій.

            В умовах кризи відбувається переорієнтація зовнішньополітичних пріоритетів великих світових гравців та великі зміни навіть в усталених і тривалих міждержавних стосунках. Італо-американське співробітництво не стало виключенням з даної закономірності – традиційно тісні зв’язки між цими двома державами на сучасному етапі в кризових умовах зазнають послаблення. Актуальність даної теми полягає в тому, що саме на прикладі вищезазначеного процесу у стосунках Італії та Сполучених Штатів можна достатньо яскраво проілюструвати тенденцію до поступового усунення на другий план загальносвітової інтеграції та посилення інтеграції регіональної, оскільки локальні геополітичні інтереси даних двох країн пов’язані з двома різними регіонами, тоді як обидві вони позиціонують себе як незалежних світових акторів із надзвичайно високим ступенем інкорпорованості у світову економічну та політичну сфери.

            Співробітництво США та Італії традиційно базується як на економічних взаєминах, так і на основі реалізації спільних зовнішньополітичних ініціатив, а також активній співучасті італійської сторони у стосунках США з ЄС, а також деякими близькосхідними країнами та країнами Північної Африки. При цьому ступінь політичного співробітництва з Вашингтоном динамічно змінювався в залежності від того, який уряд формував італійську зовнішню політику, тоді як товарообіг на період з 1990-2007 рр. включно незмінно зростав, підвищуючи як взаємну інтегрованість цих розвинених економік, так і залежність італійського господарства від американського ринку.   Однак сучасна ситуація значною мірою відрізняється від усталених вже тенденцій. Значних змін зазнали два основні аспекти італо-американських стосунків – економічний та політичний.

            По-перше, товарообіг між США та Італією за 2007 та 2008 роки показав менші об’єми, ніж у попередні періоди, зокрема у 2006 р. До цього він демонстрував переконливий та поступовий зріст кількісно-якісних параметрів.  Слід також зазначити, що в 2008 р. активна торгівля велася лише на протязі 10-ти місяців із 12-ти. Через величезний валютний дефіцит у власному та кілька трильйонів зовнішнього боргу [4], США змушені обмежити власну зовнішню торгівельну активність. Таким чином, в силу низки об’єктивних факторів світова фінансова криза негативним чином вплинула на економічні стосунки Італії та Сполучених Штатів. Такі зміни певним чином позитивно діють на американську економіку, оскільки можуть нормалізувати її бюджетний дефіцит (так, торгівельний дисбаланс на жовтень 2008 р. склав 57 млрд. доларів, але поступово зменшується), і одночасно не є бажаними для італійської торгівлі, яка до недавніх пір мала в особі Америки найбільш перспективного та вигідного партнера.

            По-друге, зовнішньополітичні пріоритети Італії зазнали певної регіональної переорієнтації. Це обумовлено перш за все тим, що зовнішньополітична лінія Сполучених Штатів знаходиться в дещо перехідному стані, і до вступу в повноваження майбутнього президента Барака Обами будь-які переговори не матимуть завершеності, а також тим, що глобальна активність як Вашингтону, так і Риму вимушено обмежилася через кризу. Таким чином, автоматично більш вигідними тактично партнерами для Італії стають країни Європейського Союзу та Середземномор’я, оскільки найшвидше розв’язання складної ситуації можливе насамперед в регіональному вимірі при співробітництві із безпосередніми сусідами. Оскільки ЄС являє собою окремий та надзвичайно інтегрований економічний простір, його регулятивні механізми (Європарламент, Центральний Банк Європи) є найбільш ефективними в даних умовах. Зокрема, саме завдяки діям загальноєвропейських, а не тільки італійських фінансово-економічних інститутів стає можливим стримування негативних тенденцій в господарстві Італії. Тим не менш, відповідно до прогнозів голови італійського Центрального Банку Маріо Драгі, розвиток італійської економіки продовжуватиме сповільнюватися незважаючи на успішний контроль над ситуацією. Подальше співробітництво з європейськими державами з питань подолання кризи є пріоритетним для уряду Берлусконі. Цілком можливим є також і те, що у майбутньому і США, і ЄС будуть змушені співпрацювати більш тісно через послаблення власного економічного та геополітичного впливу на користь країн, що розвиваються.

            Таким чином, можна небезпідставно стверджувати, що світова фінансова криза позначилася на політичних та економічних стосунках Італії та США негативним чином – в італійській зовнішній політиці посилився елемент регіоналізму, тоді як Вашингтон, чия зовнішня політика традиційно являла собою каталізатор глобалізаційних процесів, на цьому етапі значно звузив власну активність. Отже, у перспективі можливі зрушення з цього приводу – одразу після зміни уряду в Сполучених Штатах можна прогнозувати новий етап в італо-американських економічних та політичних зносинах, оскільки традиційне партнерство цих двох держав є одним із проявів функціонування високоінтегрованого глобального світу і приносить вигоду обом сторонам. При цьому прагнення Італії до багатополярності вірогідно отримає достатньо сприятливі умови до реалізації в посткризових умовах, оскільки вплив Вашингтону в Європі і світі об’єктивно зазнає послаблення. Відповідно до тенденцій регіональної інтеграції, варто чекати посилення торгівельного співробітництва між США, Канадою та Мексикою як країнами, що входять до єдиного північноамериканського економічного простору, на противагу державам, що розвиваються, – з метою збереження конкурентної спроможності та економічного впливу у глобальному вимірі.