"ДИПКОРПУС" суспільно-політичний часопис
Форма входу
Календар новин
«  Березень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Поиск
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наш опрос
Оцените мой сайт
Загалом відповідей: 88
Розділи новин
Міжнародні відносини/Зовнішня політика України [41]
Політика [19]
Економіка [11]
Громадянське суспільство [22]
Державна/міжнародна безпека [9]
АНТИКРИЗА ! [3]
Геополітика [0]
Місцеве самоврядування [0]
Освіта [2]
Понеділок, 19.02.2018, 07:40
Головна » 2010 » Березень » 22 » Політичні еліти і політична культура в Україні: тест на сумісність 1
Політичні еліти і політична культура в Україні: тест на сумісність 1
19:11
 Артамонов Сергій,  легат Ліги політологів-міжнародників "ДИПКОРПУС"
     Політика є невід’ємною сферою життєдіяльності суспільства. Це особлива діяльність у сфері відносин між різними соціальними та суспільними групами, яка пов’язана з регулюванням інтересів шляхом використання політичної влади. І оскільки це явище суспільне, то йому притаманна така невід’ємна риса, як культура.
Політична культура є сукупністю характерних ознак суспільства і обумовлюється рівнем розвитку суспільних відносин. На наш погляд, вона існує у вигляді різних форм – національної, масової, елітарної тощо. Національна, насамперед, обумовлена специфічними ментальними особливостями, що сформувались історично. Саме історичні обставини є причиною формування різних типів суспільної свідомості. Частково цим можна пояснити той чи інший характер політичної культури. 
Щодо такої форми політичної культури, як масова, то вона тим більше поширюється, чим відкритішим стає суспільство. Народ оволодіває інформацію «стахановськими» темпами, «віртуозно» оперуючи у своїй мові такими термінами, від яких років десять назад зламався би язик (принаймні, у мене). Всі голосно говорять про рівень ВНП, постіндустріалім, НАТО, кучмізм, інсинуації, власне кажучи, не завжди адекватно і коректно ці поняття розуміючи та вживаючи. Насьогодні вислів «навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами» втрачає до певної міри свою актуальність через можливість суттєвого впливу широких верств населення на справи державного рівня. 
Щодо іншої форми політичної культури – елітарної, - то вона, як ми вважаємо, певним чином залежить від загального культурного рівня політичної верхівки, її ментальної свідомості, а також впливу традиційного політичного управління. Політична культура виконує низку важливих функцій у політичній системі. Переконані, в Україні це перш за все орієнтаційна та світоглядна функції. Сучасний український «політичний олімп» не має єдиного бачення щодо зовнішньополітичного вектора держави. І це цілком природно, адже кожна із сил керується вподобаннями свого електорату та особистими економічними інтересами, що певною мірою характеризує загальний рівень культури політичної еліти. Це можна пояснити тим, що історично наша країна входила до складу різних держав, напрямки зовнішньої політики яких різнилися в силу національних інтересів кожної з них. Тому цілком природно, що сформувалися різні типи політичних культур і ціннісних орієнтацій на різних теренах нашої держави. Проте, в українській неоднорідності немає нічого унікального. За висновками Уокера Коннора, зробленими ще на початку 70-х років XIX ст., лише близько 10 % держав можуть претендувати на те, що вони таки справді "національні держави" - в тому розумінні, що державні кордони збігаються з межами нації і що все населення держави має спільну етнічну культуру тощо. Враховуючи це, говорити про розкол України немає підстав. Є лише закономірна дискусія.
Політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній співіснують орієнтації на нові, і на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. В українців переважають патерналістські настрої: замість активної громадянської позиції - шукання заступництва "зверху". Можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм: з одного боку - вимога демократичних свобод, а з іншого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Це свідчить про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури. 
Оскільки політичні партії та політичні лідери (тобто представники еліти) є носіями суспільної культури, то вони транслюють і декларують інтереси певних частин суспільства з метою мобілізації їх в якості потенційного електорату: пропонують «скоротити термін повного переходу на армію з контрактною основою», забуваючи про економічні наслідки непоступовості проведення цієї реформи, обіцяють «зняти тиск на свободу підприємницької діяльності», ведучи діалог виключно з великим бізнесом та згадуючи лише малий сімейний бізнес, довго і регулярно створюють «повноцінний ринок землї», який досі залишається однією з «розмінних монет» у торгах політичних сил. 
Тож якою ж є нині політична еліта України? Якщо дотримуватися погляду відомого італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, який визначає два типи еліт: «левів» і «лисів», то в сучасній Україні домінує саме другий тип еліти («лиси»), які є майстрами політичної мімікрії, обману, політики через маніпуляції, хитрощі тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної «вибити» з суспільства максимум вигоди.
Характерні ознаки політичної культури нашої еліти яскраво ілюструє її діяльність у внутрішніх справах країни: постійні приватизаційні та реприватизаційні процеси, які дестабілізують пожвавлення економічного розвитку держави, неконкурентноспроможний бізнес, корумпованість, до безглуздя надмірна бюрократизація, неприховане належним чином зазіхання на стратегічно важливі сфери впливу без відповідного професійного підґрунтя, використання не зовсім «чистих» і, доречі, застарілих PR-технологій, які дедалі частіше всерйоз не сприймаються, лукавий артистизм про патріотичність, безкомпромісність, яка дестабілізує роботу владних структур і характеризує низький рівень дипломатичної гнучкості, розбіжність передвиборчих обіцянок та «реальних дій» в їхній «реалізації», матеріальне всебічне стимулювання позитивного ставлення до певної ситуації (те саме знайоме до болю лобіювання), яке йде в розрив з власними переконаннями, та ін.
Українська еліта задля забезпечення електоральної підтримки експлуатує різні політичні теми, серед яких найрезонанснішими є такі, як мовна проблема, питання інтеграції, депутатська недоторканність, оцінка історичної спадщини тощо. І як не дивно, але найбільш кардинально протилежні погляди дозволяють ефективніше збирати політичні дивіденти. І мені, пересічному обивателю (чи «маленькому українцеві»), дедалі більше видається, що вирішення суспільно важливих проблем є вигідним для наших політичних діячів до тих пір, поки ці теми можна буде експлуатувати.
Постійно дається взнаки і те, політичній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями й орієнтаціями. Саме тому еліта виглядає строкатою, динамічною, а часто й абсолютно не прогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за усі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національним інтересам. Наприклад, перехід від мажоритарної до пропорційної (за партійними списками) системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не сприяв і ще довго не сприятиме.
Перебіг політичних подій в Україні також дозволяє дійти висновку про розподіл еліт. Так, наприклад, найближчі минулі вибори 30 вересня 2007 року належним чином показали українській спільноті, що неспівпадіння інтересів політичної еліти призводить до напруженості, протистояння, протидії і відбувається не тільки на регіональному та локальному рівнях, але й на державному. Прагнення реалізувати свої власні цілі, міжпартійна взаємодія з приводу прийняття певних політичних рішень, діяльність, яка направлена на посилення або послаблення політичного супротивника характеризує природну форму політичного життя – політичну боротьбу. Тож цілком логічно припустити: якщо в Україні простежується політична боротьба, то є і певна політична культура. Питання в іншому: якого ґатунку ця культура? Тож в умовах сучасної України визначимо її особливості, які створюють відповідний формат культури. 
Одна з відмінних ознак політичної культури в Україні - заідеологізованість мислення, непримиренність до будь-яких нетрадиційних поглядів, що є обтяженням пострадянського синдрому. Вона характеризується низькою компетентністю в управлінні справами суспільства та держави, нерозвиненістю громадянських позицій та індивідуальності, підданським відношенням до будь-якого центру влади, низькою політичною свідомістю, недостатньою обізнаністю в діяльності політиків тощо. Безумовно, рівень політичної культури певною мірою визначається й різними суб’єктивними та об’єктивними чинниками, причому провідними тут виступають Дух, Воля народу. Тому мені здається, побудова демократичної держави залежить власне не стільки від формування високого рівня політичної культури, скільки від внутрішніх ментальних особливостей. 
Отже, розглянувши зміст поняття «політична культура», ми дійшли висновку, що вона в Україні знаходиться в процесі формування і становлення. А чи можна пожвавити процеси підвищення рівня політичної еліти нашої держави? Перш за все потрібно визначити дефініцію цього терміну. 
Ознайомившись із визначення цього поняття Г.Г. Демиденком, В. Парето, Г. Москою, Х. Ортега-і-Гассетом, М. Вебером, Ж. Боденом, Г. Лассуелом, я дійшов висновку, що політична еліта – це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними якостями, яка бере безпосередньо участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
Визначаючи певні характеристики української політичної еліти новітньої доби, варто було б відповісти на таке запитання: яку власне еліту ми маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) — чи якусь іншу? На мій погляд, за ознаками, ціннісними орієнтаціями, реальними діями — еліті притаманні як демократичні й ліберальні властивості, так і тоталітарні ознаки. 
Усій українській еліті нині передусім бракує державницької відповідальності за свої практичні дії і політичної культури. Ще В.Липинський наголошував, що політична культура — це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, а національного інтересу, що активна творча діяльність з його реалізації полягає в служінні своїй державі та здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самоціллю, вузько егоїстичним, а не державницько-національним прагненням. Держава постала б своїм громадянам і світу в принципово іншому вигляді, якби українська еліта мала відповідний рівень політичної культури.
Безперечно, будь-яка політична еліта повинна мати свого лідера. Він може бути авторитарного чи демократичного типу. Якщо авторитарний лідер володарює в ліберальній системі, то він сприймається не як самодержавець, а в якості сильного політика, який веде націоналістичну політику і дуже рідко поступається своїми інтересами. Історія Європи має чисельні приклади певною мірою вдалого правління Муссоліні, Гітлера, Сталіна, Чаушеску. Свого часу вони досягли чималих успіхів у проведенні внутрішніх реформ, хоча на певному етапі їм варто було зупинитися (або кимось бути зупиненими). Але на той час ці країни перебували під авторитарним правлінням. Авторитарність повинна сприйматись як вимушена риса на період відбудови держави, проте згодом має бути вироблений механізм переходу до демократії. Мені особисто видається, що насьогодні в Україні бракує авторитарного (в контексті сильного) політика, який би чітко проводив лінію державної діяльності, спираючись на досягнення європейської культури та національних традицій. В такому випадку соціальна агресивність цінується насамперед, якщо вона має констуктивний характер, раціональну наполегливість, здатність ризикувати при прийнятті рішень. Усе разом – неоднаковість, організація, агресивність, а також самовідданість і готовність самопожертви в ім’я цілей та інтересів народу перетворила би панівну верству держави в політичну еліту, покликаня якої – керівництво системою, а отже, і всім суспільством. Перефразовуючи думку Бердяєва, узагальнимо: влада кращих – це влада шляхетніших, сильніших за обдаруванням, якостями, однак така влада не є правом , а обов’язком, не претензією, а служінням інтересам більшості.  
В українському суспільстві кількість різноманітних політичних партій давно перевалила за відмітку 100, а зиску від цього не побільшало. В рядах цих партій є кілька лідерів, на яких ми ще маємо сподівання, не втрачаємо надії, але вони мають полярні інтереси і здобутки своїх опонентів сприймають як власну поразку. 
Дійсно, проблема турботи про загальні блага — довічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише апелює до своєї правлячої еліти, а й коли еліта відповідає чи не відповідає такій потребі. Для України стосовно її еліти це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку видатний філософ М.Бердяев, який писав, що питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість — аристократія чи погана меншість — охлократія. Коли замислитися про сутніснісні і якісні параметри і характеристики сучасної української еліти, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить складно і проблематично.
Але було б несправедливо не зазначити певний прогрес у піднесенні і розвитку політичної культури в Україні загалом. Звертаючись до виборчого марафону 2009-2010, можна зауважити, що нині українське суспільство більш свідомо ставиться до явищ і процесів, які зараз відбуваються. Зокрема українці навчились контролювати своїх політиків у дотриманні ними передвиборчих обіцянок. Суперечки про те, коли скасувати призов до армії, наскільки швидко повертати знецінені внески, з якого часу дозволити вільний продаж землі, - це нормальна полеміка. У всіх розвинених демократіях коаліції створюються в жорстких дискусіях [6]. Це і є те саме об’єднання навколо ідей, а не посад, про що ми, виборці, так довго мріяли. Але зараз суспільство ставить питання, коли це все збирається зробити наша еліта. Якщо призову більше не буде, хто охоронятиме порядок на вулицях замість солдатів внутрішніх військ? Скільки коштів буде витрачено з наших податків на зарплатню контрактникам? А вартість житла для професійних військових? 
Яким чином повертатимуться збереження на радянских ощадкнижках (а їх прилизно 130 млрд грн.)? Чи не є більшою проблемою, скажімо, жахливе становище каналізацій або їхня відсутність у деяких населених пунктах? А може краще відремонтувати газопостачальні мережі (Дніпропетровськ – це не випадковість, а закономірність!) чи на модернізацію освіти? Шановні політики, скажіть відверто, чи рахували ви це?
Не говорять, а потрібно. Країна пройшла великий шлях останнім часом. Вона навчилась проводити чесні вибори, зміна влади і опозиції поступово (хоч і дуже-дуже повільно) стає нормальним явищем. У політиків з’являються погляди. Це - безперечний плюс нашій політичній еліті. 
Але наскільки дієвою є відносна ліберальність нашої еліти? Чи готові наші політики долучитись до кращих традицій європейської політичної культури? Видається, ще не зовсім, бо такі самі переможці виборів не можуть домовитися про об’єднання, зробити монолітну політичну структуру, конструктивну опозицію, не ламати списи своїх інтересів об щити позицій політичного супротивника. 
Якщо порівнювати культуру політичної еліти Європи, то узгодження головних принципових питань в нашій країні все ж таки відбувається швидше й ефективніше, якщо це не суперечить інтересам «великих кормчих». Наші політики залучаються до цього, але водночас з останніх сил жадають політичної та юридичної легалізації, і виключно заради збереження власного спокою і стабільності для своїх капіталів спроможні на багато чого. В країнах Західної Європи ці проблеми не постають наріжним каменем політичних диспутів. Тут вже справа за інтелектуальними здібностями правлячого кола. А поведінка деяких представників нашої еліти час від часу підставляє під сумнів наявність гідного рівня їхніх інтелектуальних характеристик. На мою думку, політична культура будь-якої еліти прямопропорційно пов’язана з коефіцієнтом її інтелекту. З огляду на це нинішня українська політична еліта має не багато шансів вийти на гідний рівень ведення державних справ.
Сумісність влади і культурних якостей можна представити схематично. Припустімо, що в просторі існують дві криві в системі координат. Одна з них – політика, інша – культура. В ідеальному варіанті, до якого схиляються та наближаються всі країни з високим рівнем демократії, ці лінії повинні співпадати. З огляду на українську політику вони вельми рідко перехрещуються, а в деяких випадках проходять паралельно, ні на йоту не наближуючись одна до одної.  
Доки в свідомості нашої еліти не визріє нерозривне розуміння суспільних феноменів, про які вже йшлося, доти прагнення та сподівання українського народу щодо державної відбудови, зміцнення та єднання спільних політичних векторів, надії на монолітне відродження правлячих кіл так і залишуться лише прагненнями та сподіваннями.
Радити та критикувати можуть усі. Поставили діагноз – треба призначати «лікування». Тож дозволю собі виокремити найважливіші кроки до успішного подолання тривалої «хвороби».
Що потрібно зробити…
По-перше. Потрібно чітко усвідомити, що ефективно вирішувати цю проблему можливо лише комплексним шляхом. Жодні адміністративні, фінансові та інші «спонукальні» технології бажаного результату не дадуть. 
По-друге. Перенести увагу з технологічних аспектів демократії на її визначальні цінності. Якщо в політичному аспекті демократія — це влада народу, то в соціальному: демократія — це лад, за якого не буває зайвих і непотрібних людей.
По-третє. Кадрова політика на всіх рівнях влади має стати максимально прозорою не лише для вищого керівництва, а для всієї спільноти, яка довірила цій владі розв’язання своїх проблем.
По-четверте. Необхідно повернути свободі слова її головне призначення. Сьогодні вона застосовується переважно як знаряддя політичної боротьби і самореклама, хоча головне її завдання — формувати основи громадянського суспільства та забезпечувати прозорість і контрольованість діяльності всіх гілок влади.
По-п’яте. За умов, коли звинувачувальний монолог став ледь не єдиною формою політичного спілкування, витіснивши діалог на узбіччя, Україна перетворюється на дезінформоване суспільство. Набуває актуальності відомий афоризм: «Брешуть всі, але це не має жодного значення, бо ніхто нікого не слухає». Є підстави вважати, що за цих умов так звані іміджеві кампанії втрачатимуть ефективність, а натомість актуалізуються інформаційні технології, що допоможуть людям зростати інтелектуально. 
По-шосте. Величезна різниця в доходах стає не лише причиною соціальної напруженості та невпевненості, а й призводить до мутації еліти. Робота зі зменшення цього розриву водночас сприятиме і оздоровленню еліти, і якнайширшому визнанню її в суспільстві. 
Таким чином, напередодні великих українських виборів і новорічних свят звернімося до самих себе із проханням ставитися до навколишніх політичних явищ та процесів філософськи і трохи зі святковим гумором. На кожному кроці нас намагаються запевнити, що від кожного «маленького українця» залежить подальший розвиток країни, її політичне і наше щасливе майбутнє. Непомітним для політиків залишається те, що цей «маленький українець» вже давно перетнув смугу анабіозу та увійшов в іншу фазу зимової сплячки, в якій мінімум ілюзій і вже дещо більше здорового ґлузду і чисто українського прагматизму. 


Категорія: Громадянське суспільство | Переглядів: 3483 | Додав: dipcorpus-info | Рейтинг: 0.0/0 |
Загалом коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2018Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz