"ДИПКОРПУС" суспільно-політичний часопис
Форма входу
Календар новин
«  Листопад 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Поиск
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наш опрос
Оцените мой сайт
Загалом відповідей: 88
Розділи новин
Міжнародні відносини/Зовнішня політика України [41]
Політика [19]
Економіка [11]
Громадянське суспільство [22]
Державна/міжнародна безпека [9]
АНТИКРИЗА ! [3]
Геополітика [0]
Місцеве самоврядування [0]
Освіта [2]
Субота, 16.12.2017, 20:38
Головна » 2010 » Листопад » 30 » ФОНД OPEN UKRAINE: ЧИ МОЖЕ УКРАЇНА СТАТИ ПРОВІДНИМ ГРАВЦЕМ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ГРІ?
ФОНД OPEN UKRAINE: ЧИ МОЖЕ УКРАЇНА СТАТИ ПРОВІДНИМ ГРАВЦЕМ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ГРІ?
10:21
Пропонуємо до Вашої уваги деякі аналітичні матерали до 4-го Київського безпекового форуму (www.ksf.openukraine.org)
 

ФОНД OPEN UKRAINE: ЧИ МОЖЕ УКРАЇНА СТАТИ ПРОВІДНИМ ГРАВЦЕМ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ГРІ? 

В той час як Європейський Союз вибивається із сил, намагаючись здолати найсерйознішу кризу в своїй історії, на порядку денному постає ряд критично важливих питань, які стосуються як майбутнього самого союзу, так і його геополітичного оточення. "One man’s loss is other man’s gain”. Якщо є у світі річ, абсолютно неприйнятна для геополітики – то це вакуум впливу на міжнародній арені. На тлі більш ніж очевидних проблем єврозони, на тлі передбачуваної і все ж таки несподівано глибокої нездатності загальноєвропейського проекта функціонувати в режимі кризи , ніша економічного маяка Європи може стати вакантною, принаймні на якийсь час. Оскільки ЄС слабшає, це може означати можливості нової гри для цілого ряду країн, які ще недавно залишалися осторонь європейських процесів.
Так сталося, що принаймні три з цих країн розташовані в Чорноморському регіоні: Туреччина, Росія та Україна. Три різні історії... Три геополітичні «бродячі собаки», які прагнуть успіху й визнання... Три політичні сили, які зовсім недавно вважалися аутсайдерами, але зараз можуть позиціонувати себе в якості нових європейських обріїв.
Туреччина має найдовшу історію стосунків з Європейським Союзом – історію успіху та невдачі одночасно . Протягом десятиліть Анкара намагалася стати в очах Заходу (по-перше, Сполучених Штатів, по-друге – Європейського Союзу) анклавом і агентом впливу в мусульманському світі. Цілі покоління молодих турків виховувалися в офіційно прозахідному дусі, під звучання про-натівських і про-європейських політичних мантр.
І хоча про-європейська позиція Туреччини не дала очікуваних результатів в плані членства в ЄС, ця країна мала свій зиск від зв'язків із Заходом. Тисячі молодих менеджерів здобули найкращу освіту у США і ЄС., яка тільки доступна за гроші. Вкотре в історії західні вищі навчальні заклади показали себе як найефективніший інструмент «м'якої сили» для глобальних змін, мирно і – значною мірою – дискретно, відкриваючи своїм студентам світ свободи та ринкової економіки. В результаті до влади в Туреччині, як і в Китаї, Японії, Південній Кореї та Індії, по суті, прийшла сьогодні еліта, яка здобула освіту у США і ЄС – інтелектуально спроможна, креативна і зрозуміла для оточуючого світу.
Проте, незважаючи на тісні зв'язки із Заходом, в тому числі статус члена НАТО та країни-кандидата у члени ЄС, Туреччина не сприймалася як глобальний гравець, ані навіть як регіональний лідер. Причини цього мають політичний та історичний характер, як для Туреччини, так і для ЄС. Результатом стало гірке розчарування Туреччини і пошук турецькою елітою історичних відповідей за межами звичайної єесівської парадигми.
Сьогодні ця ситуація зазнає радикальних змін. В той час як Анкара раптом опинилася в незвичній для себе ролі кредитора деяких членів ЄС і острівця стабільності у бурі кризи, в той час як у світлі подій навколо „Флотилії Миру” розпадається турецько-ізраїльський тандем, і проходить випробування турецько-американська зв’язка, Туреччина, схоже, нарощує м’язи як в мусульманському світі, так і в Чорноморському регіоні. Ця ново-набута національна самосвідомість здобула потужний голос в особі відомого політика та інтелектуала, Міністра закордонних справ Туреччини Ахмеда Давутоглу.
Його напориста концепція «максимальної співпраці» з сусідами Туреччини є новим хітом у політичному житті регіону, вигідно виділяючись на тлі досить локальної і нещирої політики «Східного партнерства» ЄС.
Отже, чи стала Туреччина новою відповіддю на питання діалогу Схід-Захід у цілому, та щодо майбутнього Сходу Європи, зокрема? Чи має вона потенціал нового полюса тяжіння, альтернативного до ЄС? Чи означають трикутник Туреччина-Іран-Бразилія, турецько-вірменське примирення та чартерна дипломатія пана Давутоглу народження нового регіонального і, можливо, глобального гравця?
Очевидно, що потенціал є. Проте, є і перешкоди: (а) - країна все ще розділена, послаблена внутрішніми курдськими, ісламськими та кіпрськими проблемами; і (б) - будь-яка мусульманська країна, навіть така секуляристська, як Туреччина, стикатиметься із проблемами при спробі поширити свій вплив у християнському світі, особливо уздовж північного узбережжя Чорного моря.
Росія має власну гру, зокрема в Чорноморському регіоні. Вона геополітично самовпевнена, має успадковане з часів «холодної війни» мислення глобального гравця. Це одночасно і благословення, і прокляття Москви. Благословення – тому що російський народ, здається, достатньо згуртувався навколо ідеї відновлення свого світового статусу перед лицем того, що він часто сприймає як змову Заходу задля руйнації впливу Росії на регіональному і глобальному рівнях («відновлення контролю» в Україні було новим стимулом для російського національного самопочуття). Прокляття – тому що дійсно ефективна реальна політика, якої так пристрасно прагне Москва, навряд чи може бути успішною у довгостроковій перспективі, якщо вона базується на ілюзіях минулого століття.
Справжніми ворогами Росії є не Америка та примарний глобальний «закулісний уряд», а власна нездатність поставити економіку на сучасні засади. До тих пір, поки ЄС, і, якщо на те пішло, Туреччина, є привабливішими від Росії в ролі економічного лідера, шанси Росії на створення власної серйозної ваги, як альтернативи ЄС, багато в чому залежатимуть від підтримки інших регіональних держав.
Відповідно, імпульс модернізації, привнесений президентом Медведєвим, є справжнім шансом Росії стати реальним регіональним лідером, привабливим і надійним у відносинах з «ближнім зарубіжжям».
З іншого боку, нинішня криза ЄС, залежність Європи від енергетичних поставок Росії та скомпрометована «європейська ідея», створюють хороший ґрунт для сепаратних альянсів між Росією і державами «старої Європи», на кшталт Німеччини, Франції та Італії. І чим більше ці країни «теплішатимуть» до Росії, тим більш настороженими ставатимуть країни Балтії. У такий спосіб недавні прогнози Джорджа Фрідмана, що ЄС зрештою зазнає краху не через традиційне протистояння Німеччина-Франція, а через протистояння „старої” та „нової” Європи в питанні відносин з Москвою – несподівано здаються чимось більшим, ніж звичайні похмурі американські прогнози щодо ЄС.
Продаж Росії французьких десантних суден, будівництво трубопроводу «Північний потік», розморожені дискусії щодо асоційованого членства Москви в ЄС і нова (добре забута стара) ідея реформування НАТО з тим, щоб дати Росії можливість приєднатися, - все це свідчить про те, що «стара Європа»: (а) потребує Росії, принаймні настільки ж, наскільки Росія потребує «старої Європи», (б) готова запропонувати Росії нову нішу у своїй зовнішній політиці і (в) має дуже приблизне уявлення, якою ж ця ніша може бути.
Тим самим, у міру того, як позиції ЄС, здається, слабшають, Туреччина та Росія мають сильну, хоча й дуже різну, політичну диспозицію. У той час як Туреччина Ердогана і Давутоглу буде намагатися переосмислити європейську політику, створюючи нові альянси і, по суті, формулюючи нову, альтернативну міні-Європу у складі єесівських аутсайдерів, Росія Путіна й Медведєва стоятиме перед спокусою грати в старі реал-політичні ігри зі своїми західними союзниками з 19-го століття (і, ймовірно, піддасться їй).
Це не означає, що «Туреччина-Росія» не має потенціалу стати одним з нових європейських тандемів, особливо в Чорноморському регіоні. Проте формування такого тандему потребуватиме серйозних змін у способі мислення – як через різні історичні реалії цих двох країн, так і через їх фактичну конкуренцію в регіоні.
Тандем може стати трикутником, якщо до нього приєднається третій «бродячий собака» - Україна. Звичайно, беручи до уваги загальні „успіхи” України на міжнародній арені, тут ми скоріше переходимо межу від умовного мислення до суто гіпотетичного. Проблемою України є те, що історично і геополітично вона отримала на руки прекрасні карти, але не має політичної еліти, яка б ці карти правильно розіграла. У багатьох сенсах вона нагадує Туреччину п’ятдесятирічної давності. Країну, яка навмання просувається у часі та просторі, немов п'яний вершник на дорогому чистокровному коні. Вона не має ні самовпевненості Росії, ні прозорливості нової турецької еліти. Вона страждає від глибокого розколу у суспільстві та постійної зміни правил в економіці.
Проте сьогодні час біжить швидше, ніж 50 років тому. Беручи до уваги величезний людський, природний, промисловий та сільськогосподарський потенціал України, кілька або ж десяток років сталого розвитку можуть творити чудеса. Гіпотетично в цьому немає нічого неможливого для нової влади. Вона має правильні відповіді (нормалізація відносин з Росією, зосередження уваги на економіці, відхід від порожньої риторики щодо членства в ЄС у напрямі можливого зближення з Європою наголос на Угоді про асоціацію та безвізовому режимі), але важку репутацію. Давши країні принаймні деяку стабільність та впевненість у собі (а таким може бути результат успішного проведення Євро-2012), пан Янукович може виконати програму-мінімум і взятися за програму-максимум – згуртування нації та виправлення своєї власної репутації. Для цього потрібна реальна, а не просто декларативна політика «стратегічного балансування». Для цього потрібно уникнути небезпеки, що існує перед Україною – де-факто здачі суверенітету Росії.
При цьому, є принаймні три причини, чому Україна має гарні шанси уникнути цієї пастки. По-перше, на відміну від Росії, в Україні є сильне громадянське суспільство (одне з небагатьох позитивних надбань «помаранчевої революції»), яке намагатиметься впливати на владу. По-друге, навряд чи ця влада може прагнути повного підкорення авторитету Москви (варто пам'ятати, що інтереси олігархів України і Росії не стільки збігаються, скільки стикаються). По-третє, з огляду на суперечливу історію російсько-білоруського союзу, Москва сама по собі не має чіткого бачення, чого від України хотіти.
І хоча реального «ляпасу» у вигляді інтеграції України в НАТО їй схоже, вдалося уникнути, Росії потрібна певна пауза для розробки нової стратегії щодо України, яка не обов'язково передбачатиме поглинання України (занадто амбіційна мета із занадто великими втратами у разі невдачі).
Підводячи підсумок – старий афоризм міністра Зленка про те, що Україні необхідно подолати відстань, яка розділяє важливу територію і важливу державу, залишається в силі. Рішення президента Віктора Януковича припинити автоматичне слідування у фарватері ЄС на міжнародній арені було знаковим. «Українська втома» може стати «українською інтригою». «Стратегічний баланс» між Росією і Заходом, якщо його вдасться ефективно реалізувати (зрештою, це те, чого і Схід, і Захід мовчки чекають від Києва) може стати ознакою успіху президентства Віктора Януковича. Або, якщо на те пішло, його провалом, якщо справдиться прогноз „прозахідних сил” в Україні, що ефективне балансування між Росією і ЄС є фізично неможливим.
Останній заклик пана Давутоглу до України з пропозицією почати реальне, повноцінне стратегічне партнерство в Чорноморському регіоні, в поєднанні з майбутнім візитом до Києва прем'єр-міністра Туреччини Ердогана, додасть нових барв «українській інтризі». Офіційний Київ коливається між традиційним занепокоєнням перед лицем «ісламського фактора» в Криму і можливістю почати дуже перспективну, сміливу політичну гру разом з Росією і Туреччиною. Це буде випробуванням нової української дипломатії на здатність (а) елементарно вв’язатися у цю нову гру і (б) принести в неї певну „додану вартість”. Якщо Україна дасть позитивну відповідь на обидва ці питання, Чорне море може стати колискою для сміливого політичного експерименту під назвою «політично-економічний трикутник Росія-Туреччина-Україна».
 
 
 
Думка, висловлена в публікації може не співпадати із позицією Чорноморського трасту з регіональної співпраці, Проекту Фонду Маршала (США).
Категорія: Міжнародні відносини/Зовнішня політика України | Переглядів: 692 | Додав: dipcorpus-info | Рейтинг: 0.0/0 |
Загалом коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2017Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz