Головною метою дослідження є виявлення чинників, що викликають загрози національній безпеці України. Для досягнення мети в роботі поставлені такі завдання: 1) проаналізувати стан національної безпеки України;

2) визначити чинники, що викликають ризики і загрози національній безпеці України;

3) розробити пропозиції щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України.

Слід зазначити, що в Україні ще не завершено процес формування загального уявлення про національну безпеку і потребу в ній як в атрибуті зрілої політичної нації та сучасної європейської держави. Можна визначити кілька причин цієї обставини.

По-перше, становлення української державності збіглося за часом із складними демократичними перетвореннями, формуванням ринкових економічних відносин, нової соціальної структури суспільства з відповідними інтересами і цінностями. Ці реформи йдуть повільно і не встигають за загальносвітовими змінами, що призводить до політичної роздробленості суспільства і значного розшарування його за рівнем і якістю життя.

По-друге, внутрішнє положення України попри позитивний вплив політичних реформ характеризується негативними наслідками довготривалої системної кризи, незавершеним процесом економічних перетворень та соціальною і політичною поляризацією суспільства. Відсутність чітко сформульованих довгострокових цілей розвитку країни перешкоджає консолідації суспільства та формуванню й реалізації державної політики у сфері національної безпеки, в тому числі процесу її законодавчого забезпечення. Доводиться констатувати, що більшість чинних нормативно-правових актів у цій сфері не належить до актів прямої дії [2].

По-третє, в українському суспільстві триває процес визначення і узгодження національних інтересів, становлення нових суспільних відносин, характерних для демократичної правової держави, стабілізації ситуації та створення умов для розвитку. Це призводить до змін правового простору, що у поєднанні зі змінами державного устрою і геополітичного становища України спричинило розширення уявлення про правове регулювання національної безпеки країни.

Перша вітчизняна Стратегія національної безпеки за своїми метою, завданнями, умовами і засобами реалізації має бути не лише довгостроковою комплексною програмою захисту національних інтересів, а й організаційною основою побудови системи нормативно-правового регулювання із встановленням визначально-установчих норм забезпечення національної безпеки України.

В умовах геополітичних перетворень у світі, глобалізації економіки проблема забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави охоплює воєнні, економічні, політичні, соціальні, екологічні, гуманітарні аспекти, а також питання історичної, національної та релігійної ідентичності. Загалом до основних проблем, що викликають ризики і загрози національній безпеці України, належать: по-перше, явища, притаманні багатьом державам, в основі яких – боротьба за енергоресурси, техногенні катастрофи, міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти, тероризм, наркоторгівля, організована злочинність і корупція, нелегальна міграція, торгівля людьми, демографічні проблеми тощо. Особливу загрозу становлять тенденції консолідації національних та міжнародних злочинних угруповань, об’єднання кримінальної злочинності з націоналістичними та екстремістськими угрупованнями.

Активізація терористичної діяльності, що дедалі більше набуває глобального характеру, створює небезпеку для будь-якої країни і здебільшого пов’язується з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами та сепаратистськими рухами. Терористичні організації перетворилися на інструмент досягнення певних політичних цілей і, дуже часто, – високоприбуткового злочинного бізнесу. Збереження загрози міжнародного тероризму є одним із основних викликів світовій цивілізації [2].

По-друге, геополітичне положення України, що визначає її високу залежність від зовнішніх чинників (які мають суперечливий характер і потребують значних зусиль щодо їх гармонізації) та об’єктивні суспільно-політичні і соціально-економічні проблеми розвитку країни як суверенної держави.

Сьогодні основні потенційні загрози Україні на міжнародній арені пов’язані зі спробами економічного, політичного, культурного та інформаційного тиску. Відсутність суспільного консенсусу у ключових стратегічних питаннях державного будівництва, недостатність належного досвіду у сфері державного управління і, як наслідок, уразливість до зовнішнього тиску не дають змогу ефективно реалізовувати зовнішню та внутрішню політику держави. При цьому тенденції світового суспільно-політичного, воєнно-політичного і соціально-економічного розвитку генерують значний обсяг протиріч різного характеру як усередині окремих держав, так і між ними, що додатково ускладнює розв’язання наявних проблем національної безпеки України.

Спекуляції окремих політичних сил щодо національних, мовних та релігійних питань разом з блокуванням прийняття принципових управлінських рішень у сфері національної безпеки, об’єктивно існуючими економічними диспропорціями розвитку регіонів України призводять до небезпечних тенденцій міжрегіонального відчуження та формування потенційних загроз цілісності держави. Шлях подолання труднощів трансформаційних процесів в Україні, які фокусуються в низку проблем забезпечення її безпеки, полягає у створенні високої конкурентоспроможності економіки країни, підвищенні її обороноздатності, зростанні добробуту населення, розвитку української політичної нації і отриманні Україною належного статусу в системі міжнародних відносин.

Без чіткого розуміння національних цінностей, які формують правову, моральну і філософську основу забезпечення перспектив розвитку України, неможливо осмислити національні інтереси, а відповідно – матеріальні і духовні потреби населення як цілісного соціального суспільства, активну участь держави у подіях світового рівня. Через призму чіткого розуміння фундаментальних цінностей, їх реалізації й захисту і мають визначатися стратегічні цілі формування і здійснення політики національної безпеки [2].

Багатовекторність і позаблоковість були свого часу основою зовнішньої політики нашої держави і забезпечили її утвердження як самостійного суб’єкта міжнародних відносин. На сучасному етапі вони втрачають свою ефективність. Такий статус не має нічого спільного з характерними для Європи формами нейтралітету. Нейтральні європейські країни набули свій статус, насамперед, завдяки довготривалій традиції, а не швидким процедурам. Україна не має ні процедур набуття нейтралітету, ні традицій його дотримання. Хоча надані Україні провідними країнами світу та міжнародними організаціями гарантії безпеки зіграли свою позитивну роль у становленні України як незалежної держави, на сучасному етапі вони не можуть розглядатися як достатні для розв’язання проблем забезпечення зовнішньої безпеки.

Динамічні геополітичні зміни, які відбуваються навколо України, визначили її зовнішньополітичний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Європейський Союз і НАТО є надійною основою європейської системи безпеки. Перспективою цього процесу має стати формування загального європейського політико-економічного простору, в якому Україна має реалізувати свої інтереси [1].

Принципово важливим на цьому шляху є те, що Україна має наміри не лише забезпечити власну безпеку, а й зробити посильний внесок у створення загальноєвроатлантичного безпекового простору. Як усякий багатогранний процес, реалізація Україною курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію пов’язана з ризиками, усунення яких потребує вжиття відповідних заходів.

По-перше, це геополітичні ризики і виклики, пов’язані із загостренням політичного суперництва між Заходом (НАТО) і Сходом (Росією) щодо впливу в регіоні Центрально-Східної Європи, які проявляються, зокрема, у вигляді окремих заходів політичного, економічного та інформаційного тиску на Україну з боку Російської Федерації [1].

По-друге, певні соціально-економічні, воєнно-політичні і воєнно-технічні ризики, пов’язані з реформуванням сектору безпеки України і впровадженням норм і стандартів Альянсу. Спостерігається тенденція скорочення воєнно-технічного співробітництва України з Росією, за ініціативи останньої, як реакція на обраний зовнішньополітичний курс нашої країни.

На жаль, доводиться констатувати, що останні дії керівництва Росії щодо військово-технічного співробітництва з Україною містять у собі більше політичного забарвлення, ніж раціонального економічного прагматизму. Так, російським оборонно-промисловим підприємствам надані жорсткі вказівки щодо згортання науково-виробничої кооперації з підприємствами України. А в якості заміщення цієї кооперації рекомендовано співробітництво з компаніями багатьох країн – членів НАТО!

По-третє, значним ризиком у площині ціннісних орієнтирів і бажання українського суспільства є наявність внутрішнього опору євроатлантичному курсу України. Несприйняття частиною суспільства і політичної еліти членства в НАТО викликано, передусім, консервативністю політичних поглядів, уявленням про Північноатлантичний альянс часів “холодної війни”, а також побоюванням погіршити стосунки з Російською Федерацією.

Прискорені темпи інтеграції України в НАТО без чітко визначених орієнтирів і строків вступу до ЄС, на наш погляд, можуть загрожувати внутрішній стабільності і національному консенсусу, збільшенню існуючої поляризації в українському суспільстві.

Не треба політизувати сам процес входження до Північноатлантичного альянсу. Розвиток сучасного світу свідчить, що інтеграційні процеси переважатимуть відцентрові, а існуючі кордони не є перешкодою для дієвих міжнародних організацій і структур [1]. До того ж інтеграція реально несе в собі значний позитивний потенціал, сприяє безпосередньо або опосередковано розширенню можливостей розвитку економіки і міжнародного співробітництва, створенню сприятливого інвестиційного клімату, розвитку наукоємкого високотехнологічного виробництва. Крім того, євроатлантична інтеграція сприяє побудові ефективних Збройних Сил і всього сектору безпеки, які будуть адекватні існуючим і потенційним загрозам та фінансовим можливостям держави.

Реформування сектору національної безпеки України – це одна з ключових умов євроатлантичної інтеграції, вагомий чинник вирішення життєво важливих питань для нашої країни, забезпечення її національних інтересів при одночасному усуненні реальних і потенційних ризиків та загроз. Розв’язання спектра проблем зовнішньої та внутрішньої політики у сфері безпеки передбачає, крім політичної волі, проведення економічної реформи та реформи Воєнної організації держави і правоохоронних органів, узгодження фундаментальних засад правового регламентування різноманітних складових національної безпеки, в тому числі розбудови громадянського суспільства, зміцнення демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод.

Державна політика національної безпеки може вважатися ефективною, якщо в досить стислі історичні періоди сприятиме розумінню в суспільстві ідеї стабільного демократичного розвитку як основи забезпечення консенсусу з принципових питань державного будівництва і утвердженню ідентичності України як європейської демократичної держави.

При цьому поза будь-яким сумнівом, політика національної безпеки має бути спрямована, насамперед, на забезпечення геополітичних інтересів України, її незалежності, політичної стабільності, прогресивного соціально-економічного розвитку.