Можна виділити багато видів загроз: терористична, ядерна, продовольча, інформаційна, енергетична, екологічна, демографічна. За ступенем небезпеки всі види можна поділити на жорсткі та м’які. [1]
В минулому країнам переважно доводилось вирішувати питання локального характеру такі як оборона кордонів, боротьба з сепаратизмом, з різного роду повстаннями, але у зв’язку з глобалізацією перед країнами постають нові питання, які потребують колективного вирішення. Це такі питання як міжнародний тероризм, наркоторгівля, торгівля людськими органами. Це призводить до створення різноманітних організацій таких як НАТО, ОДКБ, ШОС та інші.
Сьогодні кожна країна вирішує питання безпеки на трьох рівнях. Україна не є винятком. Україна є членом ООН і вирішує глобальні проблеми разом з іншими країнами, які входять до ООН. На національному рівні безпеки Україна вирішує за допомогою різних нормативно-правових актів таких як Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України № 105/2007 "Про Стратегію національної безпеки України" та інших. Вирішення проблем регіональної безпеки є складним питання, оскільки Україна не є членом жодної з систем регіональної безпеки то вирішення.[3]
Через своє географічне розташування Україна знаходиться на перетинанні геополітичних інтересів двох систем колективної безпеки – НАТО та ОДКБ. Тому є важливим питання співпраці з цими структурами.
Україна може орієнтуватися на Росію та приєднатись до ОДКБ. Оскільки ОДКБ достатньо молода організацію вважаємо за необхідне зупинитися на ній більш детально.
Становлення ОДКБ проходило важко. Сам договір був підписаний 15 травня 1992 року в Ташкенті. Крім Росії підписи під документами поставили Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан і Узбекистан. В 1993 році до договору приєдналися також Азербайджан, Грузія й Білорусія.
Договір строком на п'ять років з можливістю наступного продовження набув чинності 20 квітня 1994 року. 2 квітня 1999 року протокол про його продовження підписали президенти Росії, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизії й Таджикистану. Із цього моменту продовження договору відбувається автоматично кожні наступні п'ять років.
Офіційною метою створювання ОДКБ згідно із статутом ОДКБ є зміцнення миру, міжнародної і регіональної безпеки і стабільності, захист на колективній основі незалежності територіальної цілісності і суверенітету держав-членів, пріоритет в досягненні яких держави-члени віддають політичним засобам
Однак в ОДКБ є і неофіційна мета. Це, по-перше, протидія «кольоровим» революціям на території країн-членів, по-друге, посилення впливу Росії в Центральній Азії (оскільки ОДКБ створювалось саме за ініціативою Росії), по-третє, зупинка розширення НАТО на Схід.
В 2002 році на базі договору створюється організація - ОДКБ із постійно діючою структурою. Структура ОДКБ досить розгалужена. До структури ОДКБ входять Рада колективної безпеки (РКБ), Рада міністрів закордонних справ (РМЗС), Рада міністрів оборони (РМО), Комітет секретарів ради безпеки (КСРБ). Після створення в 2009 році колективних сил швидкого реагування (КСШР), які будуть використовуватись для допомоги членам блоку у випадку агресії або в інших надзвичайних ситуаціях, ОДКБ остаточно оформлюється як військовий блок. [2]
Структура ОДКБ стала ефективним інструментом зовнішньої політики Росії. Вона знову вступила в "велику гру" за перевагу в Середній Азії, як півтора сторіччя назад. Тільки тепер основним суперником стала не Британська Імперія, а її спадкоємець по лідерству в англосаксонській цивілізації – США.
Становлення ОДКБ відбувалося безсистемно. З 1992 по 2004 роки ОДКБ не була суб’єктом міжнародної безпеки та не брала участь в миротворчих заходах, але в 2004 році на вимогу Росії ОДКБ отримала офіційне визнання в Генеральній Асамблеї ООН. На нашу думку це пов’язано з загрозою поширення НАТО на Схід після того як в Україні до влади прийшли прозахідні сили. Наступний етап активності припадає на 2009 рік. Створюються КСШР, як альтернатива військам НАТО. Це пов’язано з посиленням активності США в Афганістані та Іраку, а також з невизначеністю стосовно розміщення ПРО в Європі.
Але повноцінному становленню ОДКБ заважає ряд проблем:
• історичні національні протиріччя.
• економічні протиріччя
• національні інтереси кожної окремої країни
• відсутність загрози, яка б консолідувала країни-члени та відсунула б на другий план національні інтереси кожної з країн.
Однак ці країни ОДКБ змушені інтегруватись для того щоб, по-перше, зупинити просування НАТО на Схід, по-друге, не допустити посилення США в Середній Азії. Також цілісність ОДКБ залежить від кількості коштів, яку Росія може вложити в економіку країн-членів.
Якщо Україна обере прозахідний курс то має можливість приєднатись до НАТО. Офіційна Україна розглядає Організацію Північноатлантичного договору (НАТО) у якості головного регіонального міждержавного інструмента, покликаного протистояти глобальним і регіональним викликам, погрозам військово-політичного й воєнно-стратегічного характеру. Однак інтеграцію в НАТО реально підтримує - до 20% відсотків населення. У результаті, держава Україна декларативно прагне стати повноправним членом НАТО, виходячи з того, що основна й незмінна мета Альянсу складається в захисті волі й безпеки всіх своїх членів політичними й військовими засобами.[5]
У країні, у загальному поданні, зберігається прозахідний політичний курс, що у державному масштабі декларується тільки президентським рівнем керівництва. У той же час, об'єктивний аналіз ситуації свідчить про те, що Україна не готова до вступу в НАТО. Відповідальними за таке становище є:
а) Власне Україна.
б) Влада Російської Федерації і її політика.
в) "Старі члени" НАТО.
Але найважливіше тут полягає в тім, що Україна дійсно не готова вступити сьогодні в НАТО. Про це, звільняючи пост генерального секретаря Альянсу, сказав Схеффер. [4]
Також Україна може обрати позаблоковий статус для себе. Відповідно перед нею постане питання забезпечення безпе6ки власними силами. Але для цього потрібно виділяти значні кошти в військову сферу та реформувати армію. Нажаль, Україна в період економічної кризи не має такої можливості. Також внутрішньополітична ситуація не додає стабільності державі. Отже питання забезпечення безпеки так і залишається відкритим.

 

Література:
1. Логунов А.Б. Региональная и национальная безопасность. - М.: Вузовский учебник, 2009. - 432с.
2. Устав договора коллективной безопасности: http://www.mid.ru/Ns-rsng.nsf/3a813e35eb116963432569ee0048fdbe/72e0ed40c0a90b4543256c5b0038498e?OpenDocument
3. Указ Президента України № 105/2007 «Про Стратегію національної безпеки України»: http://www.nbu.gov.ua/infan/arxiv/arxiv1/arxiv1.3/C1-C_01_03-33.htm
4. Схеффер: Украина не готова к вступлению в НАТО :
http://5.ua/rus/newsline/236/0/60975/
5. НАТО и ОДКБ: Запад, Россия и Украина в новой геополитической обстановке: http://flot2017.com/ru/analitics/10394