 Старко Олег, легат Лиги политологов-международников "ДИПКОРПУС". У
2009 році відбулася докорінна концептуальна зміна основних принципів
американської зовнішньої політики – при збереженні існуючих, чітко визначених
національних інтересів. Сполучені Штати, намагаючись пристосуватись до умов
багатополярного світу, ініціювали процес трансформації власної зовнішньої
політики, що на сучасному етапі якісно відрізняється від тієї моделі, яка
функціонувала на протязі 2000-2008 рр.
Будучи
країною – світовим лідером та головним міжнародним актором сьогодення, США
значною мірою детермінує глобальні тенденції світової політики і міжнародних
відносин. У даному контексті є надзвичайно корисним проаналізувати сучасний
стан італійсько-американських політичних стосунків як одного з найяскравіших
зразків «американського підходу» до міждержавного партнерства.
Таким
чином, актуальність обраної нами теми зумовлюється саме тим, що Італія є одним
з пріоритетних партнерів Сполучених Штатів як у сфері політики, так і
економіки, і аналіз сутності, проблем та перспектив їхнього співробітництва є
достатньо ілюстративним щодо нової моделі американської зовнішньої політики як
такої.
Отже,
можна назвати наступні основні точки дотику тактичних та стратегічних інтересів
США та Італії на світовій арені:
- питання Афганістану;
- іранське ядерне питання;
- середземноморська безпека;
Домінуючими
тенденціями у зовнішньополітичній діяльності Італії є її традиційне, історично
обумовлене тяжіння до США як стратегічного партнера, прагнення до всебічної
інтеграції в європейські структури, а також цілеспрямована стратегія з
досягнення регіонального лідерства в Середземномор’ї, що є регіоном
пріоритетних інтересів Італії. Розглянемо, як корелюють італійсько-американські
зовнішньополітичні інтереси на сучасному етапі, і якими є перспективи
міждержавного співробітництва.
Обама
із самого початку свого президентства продемонстрував бажання поглибити
взаємовигідні партнерські стосунки з Європою, адже це відповідає американським
інтересам як у регіональному, так і в глобальному вимірі. Партнерство з
країнами ЄС в економічній сфері та з питань Афганістану й Ірану є одним з
пріоритетів Вашингтону. У цій схемі Італії відводиться важливе місце –
по-перше, будучи надзвичайно важливим союзником Сполучених Штатів у
Афганістані, Італія є тим важелем, що може подолати загальноєвропейський
скептицизм щодо посилення військової присутності на Близькому Сході та
збільшення військового контингенту в Афганістані. Якщо позиції Франції та
Німеччини щодо афганської кампанії стали для США неприємним сюрпризом, то
Італія в особі Берлусконі продемонструвала солідарність і готовність до
співробітництва. Зокрема, під час першої зустрічі Обами та Берлусконі в
Вашингтоні 15 червня 2009 року, Італія погодилася ввести додаткові 500 солдат
на час проведення президентських виборів, а також переглянути власні обмеження
щодо використання військової сили в афганських миротворчих операціях. Попри
активний європейський опір американській ініціативі, Рим залишається найбільш
послідовним союзником Вашингтону у справі Афганістану.
На контрасті з італійсько-американською
солідарністю щодо афганського питання, проблема Ірану є одним із найважливіших
протиріч у стосунках цих двох держав. По-перше, саме Італія виступає
найважливішим європейським торгівельним партнером для Ірану у сфері енергетики
та зовнішньої торгівлі. Зокрема, італійсько-іранський торгівельний оборот на
стан 2008 року склав близько 6,1 млрд. євро, демонструючи стабільний зріст з
2003 року. До того ж, Італія інвестує в розробку енергоресурсів Ірану та є
важливим посередником у здійсненні імпорту іранської нафти. США неодноразово
висловлювали думку, що подібне партнерство дозволяє іранській стороні
фінансувати власну ядерну програму та військові сили, а отже загрожує як
стабільності на Близькому Сході, так і європейській безпеці. Окрім того, Італія
є прибічником мирного врегулювання іранського питання через паритетний
переговорний процес, і неодноразово виступала проти додаткових санкцій щодо
Ірану. Складність даної проблеми полягає ще й у тому, що Італії, по-перше,
надзвичайно вигідно торгувати з Іраном, а по-друге, іще вигідніше стимулювати
його розвиток на противагу зростаючому регіональному впливу Туреччини, що є
прямим конкурентом Риму в регіоні Середземномор’я. Це поступово наближує нас до
одного з ключових питань італійсько-американського партнерства, а саме – до
середземноморської безпеки.
Італія має величезний потенціал як
регіональний лідер середземноморського регіону. Вона не тільки є розвиненою країною
із надзвичайно сприятливим геополітичним розташуванням, але й виступає
привабливим інтеграційним центром для менш розвинених країн регіону. Італія
контролює важливу частку енерготранзитних потоків у Середземномор’ї та
історично розглядає його як зону власних пріоритетних інтересів. США також
приділяють значну увагу безпеці регіону, оскільки для них його стабільність
означає стабільність Близького Сходу з його нафтовими запасами, а також тих
самих енерготранзитних шляхів. Зважаючи на прагнення Сполучених Штатів стати «флагманом»
багатополярного світу, цілком логічно зробити висновок, що їм потрібна така
країна-лідер у Середземномор’ї. До недавнього часу провідних кандидатур було
дві: Італія і Туреччина. Але остання, розчарувавшись в американській політиці
на Близькому Сході та усвідомивши власні перспективи як регіонального лідера та
важливого транзитера енергоносіїв, послабила зв’язки з Вашингтоном. Окрім того,
майбутній вивід військ США з Іраку не є сприятливим для Туреччини, бо фактично
означає дестабілізацію її іракського кордону і посилення напруженості в
регіоні. Таким чином, Італія є більш вірогідним кандидатом на роль союзника США
в Середземномор’ї – і вона має можливість стати саме союзником, а не просто
креатурою і провідником американської політики в регіоні.
Безумовно, Італія має величезне значення для США як стратегічний
партнер та союзник, оскільки розділяє інтереси Сполучених Штатів та підтримує
їхні ініціативи з найбільш принципових та актуальних питань світової політики.
Вступ Барака Обами у президентство та зміна зовнішньополітичного курсу США дали
змогу зробити важливу переоцінку італійсько-американських відносин і закріпити
їх низкою важливих двосторонніх домовленостей. Оскільки Вашингтон більше не в
змозі диктувати власні умови іншим країнам світу, Америка потребує союзників у
вирішенні багатьох проблем, що мають принципове значення не тільки для неї, але
й для всієї міжнародної спільноти. Саме Рим є одним з найцінніших партнерів США
– як союзник в Афганістані, як важливий середземноморський гравець, як держава,
що має економічний та політичний вплив на Іран, як «третя ланка» і захисник
американських інтересів у ЄС та G8. Незважаючи на світову фінансову кризу та зміщення
акцентів у діяльності Сполучених Штатів із зовнішньої політики на внутрішню,
вони мають реальні шанси закріпити й поглибити власне партнерство з Італією:
завдяки спільним інтересам та колосальному історичному досвіду взаємовигідного
партнерства. На нашу думку, буде доцільним зробити висновок про те, що італійсько-американське
співробітництво далеко не вичерпало власний потенціал до розвитку і має
блискавичні перспективи до поширення як в умовах формування багатополярного
світу, так і пізніше.
|
