Шварьова Ганна Володимирівна Ліга "ДИПКОРПУС", нач. відділу безпеки та трансатлантичного співробітництва (dipcorpus-mdgu@ukr.net), виконавчий редактор часопису "ДИПКОРПУС"

     Політика – це дуже важлива й впливова сфера суспільного життя. І політична еліта, і політична культура належать до неї. Разом з економічною і духовною сферами вона складає основу суспільного життя.
  Мабуть кожна людина мріє належати до політичної еліти. Адже це – престижно, поважно і є свідченням суспільного визнання, успішності. Не заперечуватиму, я обрала спеціальність «Міжнародні відносини» в тому числі і для того, щоб належати до числа людей, яких називають політичною елітою країни. Такі бажання – не ознака марнославства. Звичайно, я хотіла би в майбутньому носити такий статус, але носити його гідно…Щоб мати можливість впливати на політичне життя моєї країни заради його покращення. Я усвідомлюю, що досягнення таких високих цілей потребує великих зусиль. Для нас – молодих ,- властиво критикувати процеси, явища, події. Так само ми можемо говорити з позитивної, чи негативної точок зору про нашу політичну еліту. 
  Для цього, перш за все, треба сказати, що існують певні стереотипи щодо розуміння самого поняття «політична еліта». Так значна частина дослідників та тих, хто коментує сучасний політичний процес в нашій країні дотримуються точки зору, згідно з якою в Україні взагалі немає справжньої політичної еліти. Наприклад В.Шевченко, яка не з чуток знайома з політикою, взагалі говорить про те, що в нас політичної еліти не існує[1;32-34].
  Приблизно так само думають майже всі мої знайомі, як, мабуть, і більшість громадян країни. Прихильники такої позиції виходять з аксіологічного, (тобто, ціннісного) трактування поняття еліти, вважаючи, що до політичної еліти повинні належати кращі, найбільш гідні представники суспільства. З їхньої точки зору, верхівка політичного класу України цим вимогам не відповідає, тому її не можливо чи не варто називати елітою.
  Таких висновків вони, очевидно, дійшли через ідеалістичне бачення змісту елітарності, пов’язане із тим, що наші політики не показали позитивних результатів у досягненні цілей. Але я вважаю, що політичної еліти не може не існувати. Адже будь-яка система. де існує соціальна ієрархія, а також процедура прийняття рішень від імені суспільства потребує політичної еліти, тому що саме вона виконує такі функції.
  Це – так званий функціональний підхід, яким часто користуються в соціології та політології ( його найбільш яскравими представниками вважаються В.Парето та Дж. Хіглі ), згідно з яким, політична еліта існує в будь-якому соціумі.
  Проте, і перше, і друге розуміння поняття «політична еліта» обумовлюється конкретним станом політичної культури, в якому вона існує. В розумінні тих, хто заперечує існування політичної еліти, вона, очевидно, не стільки відсутня, скільки не відповідає їх вимогам ( положення держави на міжнародній арені, відстала економіка, низький рівень життя населення та багато інших факторів). В розумінні політичної культури теж багато стереотипних уявлень. За результатами мого власного соціологічного опитування серед студентів МДГУ, дев’яносто відсотків опитаних вважають, що політична культура в Україні «низька». На мій погляд, відносно поняття «культура» не вірно застосовувати оціночну категорію «висока/низька». Перефразовуючи нашого першого президента, можна сказати, що культура така, яка вона є ( в оригіналі – «Маємо те, що маємо». Тобто вона відповідає конкретному стану суспільного розвитку.
  Давайте, по-перше, подивимося які характеристики поняттю «політична культура» дають вчені. Так, у О.Е. Лейста, політична культура –це психологія суспільства (нації) у ставленні до політики або особливості сприймання суспільством політичного процесу, якому надає специфічні форми [2;301]. В.Г. Кремень вважає, що політична культура є й сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи, суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і що придає їм значення [3; 245]. За К.С. Гаджиєвим та Ю.С. Шемшученко – це частина загальної культури суспільства, складова його суб’єктів [4;59] та невід’ємна, активна, впливова частина соціальної структури суспільства [5] у сучасних умовах. Згідно з цим, всі ми – члени суспільства, члени політичної системи, політичного життя країни. І якщо говорити про те, що політична культура має низький рівень, то ця оцінка стосується і нас з вами.
  Так, я згідна з тим, що представники вищої політичної еліти України добре навчилися боротися за владу, але вони не завжди здатні відповідально розпоряджатись нею на користь суспільних інтересів. Згідно з цим, так можна говорити лише в загально прийнятому розумінні цього поняття. Тобто, якщо розглядати тільки владну еліту, наприклад – урядовців, парламентарів, президента. Але в наш час є загальноприйнятою концепція плюралізму еліт. Так - політичні еліти можуть бути власне політичними, економічними, адміністративними, військовими, релігійними, науковими та ін. 
  На мій погляд сприйняття відповідності політичних еліт політичній культурі слід аналізувати на двох рівнях: особистому та суспільному. Про це свідчать і результати соціолого опитування УЦПД ім. Разумкова. На питання – чи є в Україні політична еліта? – 55 % опитаних експертів обрали відповідь «за формальними ознаками – так, а за рівнем суспільного авторитету та суспільної довіри – ні»[6]. 
  Можна говорити про те, що особливістю політичних еліт України є те, що вони такі, лише за статусом (належність до влади), а не за тим, що відповідають сподіванням і уявленням.
  Отже, щоб дізнатися, що на мене чекає в майбутньому, необхідно дослідити тенденції розвитку політичної еліти України. Умовно цю еволюцію можна розділити на три етапи.
  Перший етап – з кін.80-х - перш.пол.90-х рр. ХХ ст., пов'язаний спочатку з проголошенням суверенітету, а потім – незалежності. Верховна Рада в той час була школою нової політики. Прослідковується тенденція протистояння старої партійної номенклатури та так званої національно-демократичної еліти, яка взяла на озброєння ідею нового державного будівництва. Можна говорити і про те, що в цей період частина першої перейшла в табір другої, вище зазначених.
  Сер. 1990-х – поч. 2000-х рр. – це другий етап, протягом якого почалися певні якісні зміни політичних еліт. Більшість діячів влади почали займатися політикою професійно. На цьому етапі чітко виявилася тенденція регіоналізації політичної еліти. З одного боку, почали формуватися регіональні політико-економічні клани, передусім в Дніпропетровській та Донецькій областях (тому, що саме там концентрується промисловий потенціал). А з другого боку, особисті зв’язки стали одним з головних факторів, які сприяли просуванню до вершини владної піраміди. Ще одна примітна тенденція цього періоду – омолодження еліти (близько 70% народних депутатів - у віці до п’ятидесяти років). Всі ці зміни були пов’язані в першу чергу з якісними закономірними змінами в економіці України (відмічається ріст ВВП, починають відбудовуватися індустріальні об’єкти, покращуються життєві умови населення та стримко розвиваються нові виробничі галузі, які в той час вже були продиктовані ринковими потребами).
  Третій період – з поч.2000-х – до наших днів (триває і сьогодні), характеризується олігархізацією політичної еліти, зрощуванням бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов в політику. За даними різних джерел, серед парламентарів дві треті складають легальні міліонери. Бізнес-групи почали організовувати власні політичні партії чи впливати на існуючі. Така тенденція мала досить заперечливі наслідки. З одного боку, посилилася увага до економічної проблематики, почали виявлятися нові керівні підходи, більш відповідні ринковим вимогам, що було викликано скоріше особистою зацікавленістю еліт. Але при цьому владні повноваження ще частіше стали використовуватися для лобіювання певних бізнес-інтересів. Напівлегальна політична корупція стала широко розповсюдженим явищем. 
  Ще одна тенденція цього часу – поява нової контр-еліти. На противагу «старій», так званій національно-демократичній, еліті з 2001 року з’являються такі політичні діячі (колишні учасники політичного процесу), як Ющенко, Тимошенко, Порошенко та ін., які і виступають в ролі опозиції. Саме вони, ображені політичною системою, але «такі ж багаті», перейняли ідеї колишніх елітаріїв, яких в значній мірі підпорядкували собі. А власним ідеям надали нового характеру та зробили їх більш дієвими.
  Оцінюючи сумісність політичної культури та політичної еліти можна говорити про гострі проблеми та протиріччя в політичних колах та безпосередньо в розвитку та функціонуванні політеліти України. Серед них такі, як:
• Низький рівень моральних якостей, що результує в низький рівень довіри суспільства до абсолютної більшості українських елітаріїв.
• Превалювання особистих та корпоративних інтересів як основний мотив їх діяльності. 
• Відносно низький рівень освіченості в питаннях державного управління значної частини політичної еліти, відсутність навиків необхідного стратегічного мислення. Також, на мою думку, кожний представник політичної еліти повинен бути не юзером (користувачем) системи, а саме – аналітиком, тобто мати здатність стратегічно мислити. Для прийняття рішення, керування державою необхідно добре знати тенденції розвитку політпроцесів, їх механізми, способи вирішення негативних потоків в політиці та ін.
• Низька ефективність політико-управлінської діяльності.
• Невміння домовлятися, узгоджувати інтереси.
• Відчуження політичної верхівки від суспільства, поглиблення соціального розриву між її представниками та громадянами.
  Таким чином, політичний клас відображає розвиток суспільства, його проблеми та невирішені ситуації. Боротьба демократичних тенденцій та авторитарних установок, центроспрямованих і центробіжних тенденцій, регіональнв розколи та ідеологічні конфлікти – все це характерно як для суспільства, так і для його політичної еліти. але відповідальність за суспільство лежить на еліті!
На мою думку потрібні докорінні системні зміни. Тому що, наприклад, після виборів (зовнішній фактор) докорінних змін не треба очікувати. Цьому свідчить і сьогоднішня ситуація, нова політична еліта сформувалась переважно зі старої. Лише зміна поколінь може привести до якісних змін. Особлива увага повинна бути приділена процедурі відбора еліт, їх демократичності, прозорості, підвищеним вимогам до їх професійних і моральних якостей претендентів на вибірні посади, на пости керівників центральних, регіональних та місцевих органів влади. Тільки власними зусиллями політична еліта може підвищити рівень поваги та авторитетності серед народних мас, стати справді консолідуючою силою. Бо за інших обставин вона буде змушена поступитися контр-еліті. 
  Ще одна проблема в цьому питанні – це усвідомлення власного (як еліти) призначення, тобто місії. І з тим, із іншим в нашої політичної еліти проблеми. Більшість представників нібито усвідомлюють свою історичну місію, але частіше віддають перевагу задоволенню своїх власних амбіцій. Проблеми виникають на стадії практичної реалізації. Наша правляча політична еліта живе за принципом Е.Бернштейна – «Рух – все, кінцева ціль – ніщо». ЇЇ представники отримують задоволення від процесу, а не від результату. Але найслабше місце – небажання жертвувати особистими та груповими інтересами в ім’я інтересів нації. Можна порівняти несумісність місій політичної еліти та власне української національної. Результат буде сумним. Головними задачами національної еліти України були такі, як збереження та забезпечення автентичної національної незалежності, кардинальне покращення рівня та якості життя українського суспільства, і головне – вірний стратегічний вибір геополітичної траєкторії розвитку суспільства. Все це – конкретні історичні місії еліти. Якщо говорити взагалі, то політична еліта акумулює життя суспільства, координує його позиції, визначає його розвиток…Наша ж політична еліта витрачає ледь не всі сили на задоволення особистих інтересів (боротьба за владу, економічні інтереси, бізнес-плани), на невміння вирішувати питання, на нездатність вирішувати гострих національних проблем. Свій борг суспільству еліта поки що не повертає.
  Якщо перефразувати думку Володимира Леніна можна сформулювати закон подолання кризи:
1. Суспільство («маса») не хоче жити по-старому та ладне допомогти приходу до влади нової еліти.
2. Різкий зріст активності елітних прошарків суспільства, їх прагнення до змін.
3. Здібність нової еліти правити по новому та якісно.
  На мою думку сумісність політичних еліт та культури залежить лише від нас. Саме ми диктуємо умови існування цих важливих компонентів в нашій державі. Тому що які ми – такі і еліти. Все в наших руках. І я докладу до цього максимум зусиль. Обіцяю…