ЕНДРЮ ВІЛСОН: ЗМІНА БЕЗПЕКОВОГО СЕРЕДОВИЩА ДЛЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ 

Рік 2008 став ще одним 1989 роком, визначальним моментом для нової політичної ери і для політичних лідерів, нових і старих. Економічна криза породила «новий Вестфаліанізм», «ре-націоналізацію» зовнішньої політики, нові безкомпромісні акценти на геоекономіку, і навіть меркантилізм, оскільки світові лідери стають все більш інтроспективними. Новий акцент на внутрішній політиці і зростання популізму, поширюються навіть на лідерів, які самі не є популістами за природою. Новий наголос на традиційному понятті національної держави означає повернення реальної політики і серйозних проблем безпеки. Грандіозні проекти, такі як підтримання розширення НАТО і ЄС у Східній Європі, вже не стоять на порядку денному.
Глобальна економічна криза швидко стала «європейською економічною кризою». ВВП США відновлюється, а такі держави, як Китай та Індія, закріплюють свої здобутки і переносять їх в політичну сферу, тоді як ЄС потерпає від кризи в зоні євро. У ЄС це означає зниження ваги як південної його частини, так і нових східних держав-членів – перших через їх стереотипний образ фінансово-нестійких держав «Португалії, Італії, Греції та Іспанії» (‘PIGS’), останніх в основному несправедливо, оскільки вони звикли до бюджетної дисципліни після тривалого процесу приєднання. Тому головування Іспанії було дуже несвоєчасним і значною мірою безплідним. Дедалі важче стає робити що-небудь в ЄС без створення коаліції навколо Франції та Німеччини.
ЄС в даний час зайнятий внутрішніми проблемами. Слідом за пост-Лісабонською відмовою, множаться інституційні суперечності і з’являються нові гравці, які заявляють про себе в Брюсселі. Зовнішньополітичний апарат зациклений на будівництві зовнішньополітичного відомства. Це разом з кризою євро затьмарюють все інше; ЄС навряд чи помічає, що відбувається в зовнішньому світі.
Східне партнерство (СхП) відокремило східних і південних «сусідів» і створило можливості для підходу обумовленості в національному контексті. Але воно розривається між «легким розширенням» і більш геополітичним підходом до Східної Європи. Всупереч очікуванням, Східне партнерство принаймні пережило іспанське та бельгійське головування в ЄС, але воно відчайдушно потребує повторного запуску в рамках угорського та польського президентства у 2011, інакше СхП ризикує стати «Середземноморським союзом – 2» - тобто ще одним технічним клубом.
Баронеса Ештон, принаймні, визначила свої три ключові завдання як зовнішньополітичне відомство, сусідство, і стратегічні партнери, і виявляє особисту зацікавленість щодо України і Туреччини, проте щодо України її обов'язки пересікаються з обов’язками Фюле і Оттінгером.
У першій половині 2009 року ЄС зробив великий ривок у питаннях енергетики, включно з національним плануванням енергетичної безпеки для окремих держав-членів і невдалій газовій домовленості з Україною, але це втратило інтенсивність в 2010 році. Не можна кожного разу будувати новий нафтопровід – немає стільки газу – але початок діяльності щодо Північного потоку загрожує стратегічним протистоянням держав-транзитерів енергоносіїв. Сланцевий газ та скраплений газзабезпечують потенційні стратегічні заходи у відповідь, але потребуватимуть серйозних інвестицій.
Разом з тим, Східне партнерство компенсується зростанням менш формальної, але не менш ефективної «Російської політики сусідства», за рахунок збільшення геополітичної довіри до Росії. Росія втратила 8% від ВВП в 2009 році, але більшість її сусідів втратили ще більше. На відміну від Заходу, чиїм природним інстинктом є повернення до утилітарного скорочення витрат в стадії рецесії, Росія готова інвестувати у досягнення довгострокових стратегічних вигод. Вона зіштовхнулася з незначним регресом у своєму м’якому впливові на сусідні країни, не в останню чергу через одночасне застосування жорстких заходів. Але вона навряд чи буде заощаджувати, оскільки її світогляд залежить від статусу великої держави, обумовленого центральною позицією одного з полюсів у багатополярному світі. Росія також вважає, що економічна криза замінить пласку «глобалізацію» на більш повну «регіоналізацію», і розраховує зміцнити свій регіон. Допомога Росії досить помітна у Східній Європі – Східне партнерство є фінансовим карликом, а ЄС, хоч і дає набагато більше завдяки своїй ролі в МВФ та інших МФО, але це відносно непомітно на місцях.
У 2011 році МВФ буде перезавантажений, В час, коли зона євро перебуває в кризі, Східна Європа становитиме менший пріоритет, а МВФ буде менш гнучким, ніж це було в 2008-2009 роках.
Польсько-російське зближення, яке почалося раніше, але було прискорене трагедією під Смоленськом, матиме суттєві наслідки за межами суто двосторонньої співпраці. Обидві сторони шукають більших стратегічних вигод. Для Москви ідея Німеччини щодо «партнерства заради модернізації» з Росією пройде значно легше, якщо її підтримають поляки. Збільшена вага Польщі та вплив Росії на Німеччину означають, що більшість великих держав ЄС зараз висловлюються на користь певного оновлення відносин з Росією. Такий підхід завжди підтримувався Францією, Німеччиною та Італією і поділявся недавно головуючою в ЄС Іспанією. Шведи відкинули свої заперечення проти Північного потоку в кінці 2009 року. Великобританія, як і раніше, дотримується своїх заперечень у справі Литвиненка, але також говорить про новий прагматизм.
Польща, навпаки, сподівається посилити свою позицію у європейських справах в рамках «великої шістки». Добрі відносини Польщі та Росії будуть надалі лише посилювати позицію Польщі в ЄС. Польща також сподівається допомогти відродити «Веймарський» трикутник (Польща, Німеччина і Франція), який міг би відіграти провідну роль у новому колективному «перезавантаженні» з Росією.
Уряд Туска віддає перевагу бізнесу над геополітикою. Економічна роль Польщі на сході зростає: включаючи заплановане будівництво атомної станції в Калінінграді, питання низькосортного вугілля в Білорусі і запропоноване газове сполучення з країнами Балтії; проте немає великого проекту з відродження польсько-українських відносин. А з послабленням польської підтримки, такі країни як Україна втрачають якір у балансуванні між Росією і ЄС, і побоюються, що багато питань будуть вирішуватися без їх участі.
З часу започаткування Східного партнерства ситуація у Східній Європі також зміниласяз появою сильних держав.
Парадоксально, але демократизація, підштовхнута ЄС, призвела до виникнення нео-ісламістської «Анатолійської еліти» і нео-османської і туркосферової зовнішньої політики Туреччини. Туреччина отримує інвестиції для своїх потреб з джерел Близького Сходу та інших, не вступаючи до ЄС. Вона вже не прохач, вона не готова вислуховувати виключно настанови ЄС для підготовки до вступу в організацію. . Туреччина поступово від'єднується від зовнішньої політики ЄС. Міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу провадить гіперактивну діяльність від Балкан до Леванту та Середньої Азії, і навіть виступає посередником у переговорах між сирійцями та ізраїльтянами, боснійцями та сербами. Давутоглу заклав концептуальну основу для такого підходу у своїй книзі «Стратегічна глибина», говорячи про Туреччину як ключову країну (merkez ülke), яка є центральною точкою концентричних кіл впливу. Цілі Туреччини та ЄС багато в чому співпадають на Балканах; на Кавказі Туреччина бачить своїми головними співрозмовниками Росію і США; на Близькому Сході існує більший вакуум, який може бути використаний Туреччиною. Хоча це дає Туреччині менше впливу і можливостей далі на півночі (в Молдові, Україні та Білорусі).
Угода Януковича про Чорноморський флот продовжить де-факто російсько-турецький кондомініум в Чорному морі. «Особливі відносини» Росії й Туреччини розширюються і включають в себе атомну енергетику і трубопроводи, а також можливі спільні підходи до третіх сторін, таких як Сирія і Іран. Росія подолала свої первісні нервові реакції на поки ще потепління у відносинах Туреччини та Вірменії.
Все більш ймовірним здається, що Україна під керівництвом Януковича, приєднається до великої двійки в Чорному морі, а не діятиме як Румунія, яка заохочує «поза-регіональні держави» до балансування двійки, а також утворює союзи з меншими державами – Грузією та Азербайджаном.
Парадигма безпеки на Чорному морі не переглядалася з часу шокуючої війни в Грузії у 2008 році. Закінчення дії ДЗЗСЄ мало значний вплив на цей регіон. Розширення НАТО зайшло у глухий кут. З’явилось дуже багато міні-агентств зі схожими назвами. Відзначення двадцятої річниці ОЧЕС у 2012 році дає гарну можливість для перегляду існуючої ситуації.
Вихід на сцену Китаю в якості серйозного гравця в Східній Європі забезпечує місцевим лідерам більше місця для маневрів, особливо для Білорусі. Молдова отримала 1 млрд. доларів США кредиту, Білорусь залучила торгових кредитів на суму 5,7 млрд. доларів США. Відносини України з Китаєм, в аналогічних рамках, як і раніше, є недостатньо розвиненими. Подібна ситуація виникає, коли східноєвропейські країни грають з іншими державами, як зокрема Білорусь з Венесуелою, або Азербайджан з Іраном.
Зовнішня політика Обами – це мова пріоритетів. Якщо ви є частиною рішення – ви матимете дружбу США, якщо ви є частиною проблеми – вам буде приділено увагу; в іншому випадку ви випадаєте з картини. Штучне «перезавантаження» відносин США з Росією ставить Східну Європу на третю або четверту позицію. І більше немає Бжезінських (інтелектуалів-знавців Східної Європи на східному узбережжі США), щоб переконати Вашингтон у її історичній важливості. США втрачають інтерес до просування неоконсервативного стилю демократії, і відступають на позицію «офшорного балансування». Російське «перезавантаження» є відчутним успіхом у Вашингтоні (інші «відкриття» США ні до чого не привели), але політика США настільки поляризована, що республіканці можуть піддати критиці Обаму з цього питання на наступних виборах, особливо беручи до уваги те, що США має небагато прямих бізнес інтересів у Росії, порівняно з Китаєм. Тому ЄС доведеться знайти власний консенсус перезавантаження, відсуваючи Східну Європу ще далі вниз у списку пріоритетів.
До 2008-2009рр., НАТО робив ставку на справи в Афганістані та розширення у Східній Європі. Зрозуміло, зараз Андрес Фог Расмуссен диверсифікує портфоліо власним варіантом російського «перезавантаження». Держави Східної Європи все ще мають пристосовуватися до цієї нової парадигми. Німеччина відіграє провідну роль у кампанії із запрошення Росії до НАТО, що відкриє Україні та іншим країнам СНД можливий шлях до Альянсу.
МОЖЛИВІ ДІЇ З БОКУ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Домінуючу зовнішньополітичну стратегію в Східній Європі можна описати як різновид «колективного тітоїзму». Держави регіону переважно слабкі, із закріпленими корумпованими елітами, для яких «Європейський вибір» є більш віртуальним, аніж реальним; тож місцеві лідери використовують гру в балансування для викачування ресурсів з Росії і Заходу та виправдання відсутності своїх реформ (на відміну від післявоєнної Югославії, яка була відносно процвітаючою у своєму регіоні, цей тип тітоїзму приносить більше вигоди еліті, ніж широкій громадськості). Росія сподівалася використати ефект демонстрації своєї жорсткої влади під час війни в Грузії, щоб керувати місцевими Тіто; але війна і визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії мали зворотний ефект, ще більше стимулювавши місцевих лідерів підстрахувати свої ставки.
Але гра в балансування завжди переглядається. Україна за керівництва Януковича грає ближче до російського полюса, Білорусь рухається як рак, у протилежний бік. Немає сенсу стверджувати, що українська зовнішня політика на чолі з президентом Януковичем в 2010 році стала раптом «одновекторною». Одностороння політика для таких держав, як Україна, не має сенсу.
Другим варіантом є докладання більших зусиль до гри в приєднання. «Превентивне впровадження» Молдови йде врозріз з логікою тітоїзму через здійснення змін (запровадження біометричних паспортів, посилення прикордонного контролю), не обіцяючи нічого натомість. Буде цікаво подивитися, як довго це триватиме. Для інших країн Східного партнерства немає достатнього стимулу проводити «перед-вступні» реформи, які можна порівняти з інтенсивними вправами на майданчику для розігріву, ризикуючи дістати травму до фактичного початку гри.
Третій варіант полягає в розширенні гри в балансування, через пошук зв’язків із «WWW» (Світом без Заходу) . Дедалі частіше це буде в основному означати Китай, чия більш активна роль у Східній Європі має як меркантильну логіку, так і геополітичну мету балансування Росії. Слід зазначити, що в недавніх дискусіях між російською і китайською інтелігенцією, китайці висловлювались як посадові особи ЄС, підтримуючи суверенітет Східної Європи і виступаючи проти ідеї сфери впливу Росії в регіоні.
Як уже було продемонстровано в Африці, Китай висуває менше умов при виділенні своєї фінансової підтримки, роблячи набагато важчими умови залучення, якими традиційно оперує ЄС. Потужна економіка Китаю також відокремила ідеї демократії і процвітання, які були визнані різними сторонами однієї медалі у фукуямські 1990-ті. У світі, який стає все більш багатополярним в ідеях, а також полюсах впливу, еліті Східної Європи легше визначатися і обирати. Український міністр закордонних справ Костянтин Грищенко каже, що Україна має «використовувати все краще з досвіду Китаю» . Східна Європа в цілому буде все більше розглядати ширший спектр моделей розвитку. Грузини говорять про «сингапуризм» - м'який авторитаризм і низькі податки, низьке регулювання економіки – це було рідкісним явищем, проте тенденція буде поширюватися.
Україна
Яке місце займає Україна? Слід відзначити декілька факторів, які характерні для України. Погана репутація, від якої Україна постійно страждала протягом останніх кількох років. Дехто може починати відлік ще від падіння першого помаранчевого уряду в 2005 році, інші від парламентської кризи 2007 року, газової кризи січня 2009 року, або невиконання угод з ЄС і МВФ упродовж 2009 року.
Довжина списку пояснює природу проблеми. Це також робить тітоїстську гру в балансування важчою для України в довгостроковій перспективі. Де-факто шантаж у короткостроковій перспективі може призвести до розриву стосунків з іншими державами в довгостроковій перспективі.
Решта світу добре сприймає аргумент «стабільність в Україні понад усе». Помаранчеві політики мають звинувачувати лише себе, якщо Янукович використовує це для розбудови своєї влади всередині країни.
Україна під керівництвом Януковича, однак, стала несподіванкою для багатьох спостерігачів, граючи в балансування так близько до Росії. Поки ще не зрозуміло, яка з п'яти можливих гіпотез це пояснює:
(i) В Україні до влади прийшли справжні русофіли.
(ii) Поворот у напрямку до Росії мотивований виключно прагненням дешевого газу, і, отже, є короткостроковим.
(iii) Це спричинено відродженням спільної російсько-української корупції в складних схемах транзиту і арбітражу.
(iv) Україна грає чергову гру в балансування: спочатку вона буде намагатися і отримає все можливе від росіян, а потім звернеться до Заходу.
(v) Янукович використовує Росію з метою сприяння зміцненню внутрішнього політичного контролю, який є його головним пріоритетом.
Україна змогла пристосувати гру в балансування до своїх бажань, але не більше, якщо вона грає в гру «послідовної торгівлі». Однак, при повороті України зараз до Заходу, отримавши більшу частину того, що вона хоче досягти від Росії, - їй доведеться гарно попрацювати над відновленням мостів, які вона спалила протягом останніх кількох місяців (посилаючи Брюсселю неправильні сигнали під час першого візиту Януковича, не повідомляючи попередньо США про Харківські угоди під час перебування Януковича у Вашингтоні).
Без ПДЧ НАТО та без бажання вступати до ОДКБ (що також загрожує тітоїзмом в довгостроковій перспективі), в Україні існує природний інтерес до нових безпекових рішень, таких як виведення ініціативи Медвєдєва щодо європейської безпеки за рамки Корфійського процесу, який ОБСЄ «заговорює» до неможливості, а також відновлення й розширення Будапештського меморандуму 1994 року.
Проте, існує ще багато простору для творчого мислення України в цій сфері. Насправді, враховуючи, що багато держав ЄС з обережністю ставляться до пропозицій Медвєдєва, але визнають, що існує багато прогалин в архітектурі безпеки після закінчення «холодної війни» (і Україна є найбільшою прогалиною). Нове безпекове мислення потенційною можливістю для України викликати в Європи зацікавлення своєю «доданою вартістю», особливо у таких країни, як Німеччина, і її все глибшого тристороннього діалогу з Польщею та Росією, які зацікавлені в більш загальній дискусії, що випливає з пропозицій Медведєва.
Вашингтонський саміт з нерозповсюдження ядерної зброї є потенційно вдалим прикладом. В квітні цього року, Україна забезпечила адміністрації Обами газетні заголовки, яких вони очікували від іншої події,, яка не дала результатів, але лишаються незрозумілим, що Україна виторгує за це в майбутньому. Ідея перегляду домовленостей 1994 року і намагання виграти ретроспективний кредит в обмін за відмову України від ядерних амбіцій 16 років тому є просто нереальною. 

 

 

1) Steven Weber et al, ‘A World Without the West’, The National Interest , no. 90, July-August 2007.
2) See the article by Konstiantyn Hryshchenko in Dzerkalo tyzhnia , no. 27, 17 July – 6 August 2010.

 

 

Думка, висловлена в публікації може не співпадати із позицією Чорноморського трасту з регіональної співпраці, Проекту Фонду Маршала (США).